Інна. Частина друга
               Автор: Юзич Іван



                                 І в а н    Ю з и ч

          І     Н     Н     А
                                      Ч  А  С  Т  И  Н  А     Д  Р  У  Г  А 

      Щось   тривожне,  -  немов   пiдземний,  наростаючий   перед   землетрусом,   гул,  - з'явилося в суспiльнiй атмосферi пiд кiнець року.
   Московський, стосовно Прибалтики, тон набув особливої зловiсностi.
   Грiзно рикали генерали. Нацьковували їх керiвники церкви та культури. Багатозначно недоговорював щось Президент.
   Загадковi особи скиглили з телеекрана, змальовуючи жахи зазнаних у Литвi переслiдувань. Розтлумачуючи стан справ населенню Союзу, улесливi коментатори ненав'язливо протягали аналогiї мiж Прибалтикою та довоєнною Нiмеччиною. 
   Звиклi за кiлька лiт до всiлякого, довколишнi реагували невеселим смiхом, безсилим обуренням.
   До католицького Рiздва у Вiльнюсi приурочили свято обрядiв народiв Литви.
   Велика бiла зала Палацу працiвникiв мистецтв насилу ввiбрала усiх бажаючих. Неждано, з дружиною i почтом, прибув, прилучився до глядачiв, Голова Верховної Ради.
   Вдосталь надивившись у двi попереднi зими на заїжджi вертепи, ми, українцi, цього разу зважились поставити свiй. В доставлених зi Львова i виготовлених самотужки уборах виглядали найяскравiше серед учасникiв.
Нам i випало розпочинати.
   Дитячий ансамбль, а за ним хор дорослих, виступили зi слiпучою багатокутною зiркою, колядою "Добрий вечiр тобi, пане господарю!" Розiграли екзотичну для Литви сценку приходу вертепникiв до сiльської хати.
   Неабиякий миттєвий переляк спричинили, вигулькнувши з-за спин, довгохвостий Чорт у вивернутому кудлатому кожусi i Смерть у бiлому балдахонi, з дерев'яною косою. Тряслась у несамовитому закличному танцi, настирливо пропонувала ворожiння перевдягнута Циганка. 
   Услiд показали здiбностi, теж карнавально вирядженi, поляки, бiлоруси, росiяни, литовцi. 
   Музикознавець i педагог за фахом, найвищий гiсть легко, як у свою стихiю, долучився до дiйства. Виявив хист i в пiснi,  i у танцi, куштував страви, дегустував напої. Бiля нашого столу з кумедною серйознiстю виголосив: "Нехай жие вiльна Україна!"
   Дуже скоро свято виплеснулось за будь-якi строгi рамки. Запально витинав литовський фольклорний ансамбль. Змiшавшись, переплутались народнi убрання i маски звiрiв, офiцiйнi костюми i вiдьомськi рубища. Злились в єдиний нерозбiрливий гамiр музика, смiх, захопленi вигуки, рiзномовнi дотепи i комплiменти. З щасливим вереском гасали пiд ногами дiти. 
   Тiльки плечистi охоронцi, витягаючи, як гусаки, шиї, намагались хоч краєм ока угледiти, де в цьому чудернацькому, шаленому клубку пiдстрибує й кружляє, обливаючись потом, глава держави.
   Розпашiлi, втомленi, довго перегукуючись, неохоче розходились вже за пiвнiч. Було так безтурботно, так весело! 
   А тривожний гул наростав.
   
   У православний святвечiр "янтарна ледi"  -  прем'єр-мiнiстр Литви -несподiвано    оголосила про кiлькаразове, з непевною компенсацiєю в майбутньому, пiдвищення цiн. Менш пiдходящий для початку "шокової терапiї" момент вибрати було б, мабуть, нелегко. Нечуваний крок став чудовим подарунком противникам суверенностi.
   В понедiлок уранцi покупцi вражено розглядали на знайомих непоказних продуктах таблички з астрономiчними, здавалося, цифрами.
   Назавтра бiля Верховної Ради вже бурхала праведним гнiвом юрба розлючених працiвникiв переважно оборонних пiдприємств на чолi, звiсно ж, з лiдерами "Єдiнства" i промосковськими комунiстами. Сипалось пiд каменюками цiнне поляризоване скло. Спробу прориву досередини зупинили струменi з пожежних шлангiв.
   Термiново зiбрався й мiтинг захисту Парламенту. Мiж роздiленими полiцейським кордоном противниками розгорається пiсенний поєдинок: з одного боку - "Лєтува, тявiнє мусу" ("Литво, Вітчизно наша"), з другого - "Подмосковные вечера". 
   Через вiкно у мегафон зi штурмуючими дiйшли згоди. Цiни знизяться до попереднього рiвня, уряд пiде у вiдставку.
   Проте iнциденту це нiяк не вичерпало. З Москви нагодився ультиматум: вiдмiнити постанови про незалежнiсть, повернутись до конституцiї радянської республiки. Якийсь таємничий "комiтет нацiонального порятунку" вже оголосив про готовнiсть перебрати владу.
Такi ж "комiтети" з'явились i в Латвiї та Естонiї.
   Напруження зростає щогодини. В Литву перекидаються - пiд  приводом  "вiдлову"  призовникiв,  якi ухиляються вiд служби, - додатковi вiйська.
   Проходячи мiстом, бачу, як зо два десятки солдатiв, гупаючи чобiтьми, безуспiшно переслiдують юнака у кросiвках. 
   В iншому мiсцi грузовик iз колесами дiаметром в людський зрiст,  помилково поїхавши не туди, розвертається просто  по  клумбах.  З нахабною усмiшкою,  не надаючи жоднiсiнької уваги iронiчно-обуреним  оплескам  перехожих, розкинувся поруч iз водiєм миршавий майор. 
   
   Першими, як найдіткливіші, загрозу вловлюють жінки.
   - Не можу любити, поки таке навколо, - навідріз, чого не бувало, відмовилась від статевого життя дружина. - Відчуваю, що насувається щось жахне.
   
   Ледь устигла Громада провести велику групу дiтей зi сходу України, що гостювали на зимових канiкулах, - вiйськовi перекрили рух поїздiв. Пiд'їхавши на бронетранспортерах, заблокували, оголосивши це страйком залiзничникiв, диспетчерський пункт. Така ж доля чекала й аеропорт. З волi директорiв "застрайкували" заводи союзного пiдпорядкування.  
   Звiстки про влаштовуванi напади, безчинства, дорожнi аварiї чередуються з повiдомленнями про приземлення нових партiй десантникiв.  Стривоженi  голоси  дикторiв рiзними  мовами  передають  заклики  до  громадян Литви пiдтримати    законно  обрану владу. Особливо пiдкреслюється  необхiднiсть ненасильницького характеру дiй.  
   Мiтинг, зiбраний на майданi бiля Верховної Ради для її захисту, перерiс у круглодобову вахту добровольцiв. Приєднується до нього й Громада. Нiкого, звiсно, не закликаємо, не агiтуємо. Чи приходити, скiльки пробути, кожен вирiшує сам. Розумiєм одне одного з пiвслова - щоби вивчити, хто чого варт, часу мали достатньо. 
   
   Майже, як i багато хто, занехаявши роботу, я цiлоденно мотаюсь то на площу, то у справах Громади. 
   В кiнцi тижня, по обiдi, вийшовши з автобуса поблизу Кафедрального собору, вiдчуваю, як хтось судомно чiпляється за рукав. Ледь упiзнаю напiвполяка-напiвукраїнця, спiвробiтника газети "Кур'єр Вiленськi". Звичайно пiдкреслено охайний i солiдний, вiн виглядає чи не божевiльно: перекошене обличчя, розхристаний одяг, безладнi поривчастi рухи.
   - Що ся дiє! - волає з сильнiшим, анiж зазвичай, польським акцентом. - То не люди, то звiрi! Скiльки жию, не зазнавав такого! Стрiляти посеред бiла дня у мiстi! Лупцювати журналiсток! Хлопчисько штовхав мене дулом автомата! Мої речi, папери, моя друкарська машинка! Господи Iсусе, що ж воно буде! Треба щось робити!
   Клишоного, шпарко повнотiлий чоловiк кидається наздоганяти своїх, поспiшаючих у бiк литовського Мiнiстерства Внутрiшнiх Справ, колег.
   Отже, почалось. Куди вже до повернення на роботу! Серце несамохiть бухає, ноги самi несуть у бiк Парламенту.
   
   Проспект Гедимiнаса, звичне мiсце прогулянок вишуканої публiки, нагадує розтривожений вулик. Звiстка розповсюджується миттєво. В багатьох очах розгубленiсть, невiра у те, що вiдбувається: за останнi десятирiччя Литва встигла вiдвикнути вiд кровi.
   Помiчаю, як протилежним боком тротуару, паралельно зi мною, iде студентського вiку юнак - худорлявий, невисокий, в довгополому, з претензiєю на богемнiсть, пальто i з яскравим, спущеним через плече, шарфом. В руках - у цi днi таке нiкого не дивує - стискає товстенне древко литовського прапора. Не забуваючи чемно застигати перед червоними спалахами свiтлофора, твердим, розгонистим кроком зривається на зелений.
   Незворушний прозорий погляд, безкровне, позбавлене, начебто, будь-яких емоцiй лице, уся крихка, тендiтна фiгурка сповненi такого презирства до небезпеки, такої переконаностi у власнiй правотi, що за юнаком, магнетично пiдлаштовуючись пiд його ритм, формується чимала, з настiльки ж спокiйно-рiшучим виразом облич, колона.
Нi, з цим народом нелегко-таки впоратись!
   На площi перед Верховною Радою - колись одному з найзатишнiших куточкiв Вiльнюса - яблуку нiде впасти. Облiплений рiзноколiрними прапорцями, недiючий фонтан нагадує їжака, що нанизав на голки кольорового осiннього листя.
   Мозаїка барв i над головами. Бачу добрих знайомих з латвiйського, естонського, грузинського, бiлоруського, вiрменського товариств: рiзних, окрiм литовських, стягiв нарахуєш iз пiвтора десятка.
   Розкiшний, з китицями, український буквально на висотi - кмiтливi хлопцi встигли наростити древко додатковими ланками. 
   
   Довiдуюсь про подробицi останнiх годин. 
   Армiйська колона зупинилась бiля сучасного висотного Будинку друку. Тих, хто намагався боронити його,  вояки брутально розкидали. Гатили для остраху з гармат, стрiляли посеред юрми з автоматiв i пiстолетiв. Продiрявили при цьому (як з'ясувалося, не смертельно) голову випадковому хлопцевi, поранили ще кiлькох. Увiрвавшись досередини, виганяли на вулицю працiвникiв, трощили все, що потрапляло пiд руку - меблi, апаратуру, обладнання, з особливою люттю рвали телефоннi дроти. Безглуздий погром i насилля не оминули навiть комунiстичних, журналiсти яких накликали цей гвалт, редакцiй. 
   
   Мiж людьми затишнiше й веселiше.  Хвилювання, неспокiй надiйно загнанi  досередини.
   Розмiрковувати про високе не на часi - вирiшуєм суто практичнi питання.
   Вiкна i балкон квартири, де живуть українцi - жiнка з дорослим сином - виходять на фасад Парламенту. За люб'язною пропозицiєю господарiв, в квартирi влаштуємо "штаб". Там можна буде грiтись, залишати прапори, необхiднi речi.
   Для оперативного реагування на полiтичнi подiї заново активiзуємо групу пiдтримки Руху. Зараз вона виступатиме групою пiдтримки литовської незалежностi. Очно чи телефоном одразу з готовнiстю пропонують послуги понад три десятки учасникiв Громади. 
   
   Гурт пiд синьо-жовтими прапорами стає дедалi чисельнiшим. Долучаються знайомi i незнайомi литовськi українцi, туристи,  що випадково опинилися в наших краях.   Довiдавшись напередоднi про тривожний розвиток подiй,  прибули непосидющi львiв'яни. Прихопили з собою величезне  знамено,  транспарант  "Україна  з  Литвою!"
   Дехто записується у внутрiшню охорону Парламенту. Iншi трудяться на спорудженнi барикад з дощок, арматури, дроту - смiховинних проти гусениць.
   Є серед членiв Громади, вiльнюсцiв, i такi, що, зауваживши нас по телевiзору (з площi перiодично ведеться трансляцiя), приїжджають вмовляти: "Спам'ятайтесь! Краще розiйтись. Адже дома - дiти!"
Їх теж зрозумiти неважко.
   Насувається раннiй зимовий вечiр. У свiтлi лiхтарiв скiсно миготять дрiбнюсiнькi дощовi краплини. Щоби зiгрiтися, люди спiвають, танцюють, розпалюють збоку вiд майдану вогнища з привезених дров. 
   Хтось iз наших стиха затягає "Червону калину".  Iншi виструнчуються,  пiдхоплюють. Приєднуються натренованими голосами приїжджi. Враз утворене непроникне кiльце слухачiв пiдбадьорює схвальними вигуками. 
   Виконуємо "Повiяв вiтер степовий", "За Україну, за її волю",  "Ой там на горi Сiч iде",  ще кiлька патрiотичних. От коли знадобилась пiдготовка у хорi!
   На площi складається свiй мiкроклiмат (якщо можна, одначе, сказати "мiкро"). Сюди несуть бутерброди, тiстечка, чай, каву, сигарети. Кооператори роздають iз величезних паруючих бакiв гарячi ковбаски. 
   Ось жiнка випекла чудо кулiнарiї - багатоповерховий, що сам тане у ротi, торт. Вгощає по скибочцi. А зовсiм ветха - пучка духу - бабуся купила з пенсiї в'язку сушок.  Й навряд чи хтось зважився б назвати  цi  сушки менш смачними.
   Нам, нелитовцям, увага особлива. Щойно встигаєш подякувати, перехиливши, пiсля вмовлянь, кришку термоса з чаєм чи кавою (їсти й пити, правду кажучи, не хочеться - насичує сама атмосфера), вже невблаганно, категорично пiдступає з гостинцем хтось iнший.
   Незнайомi безперестанку пропонують допомогу, нiчлiг, дарують сувенiри, цiкавляться справами. Простими, невибагливими словами розповiдають iсторiї свого життя. В подiбнi, - а раптом чекає найгiрше? - хвилини спiврозмовники розкриваються, говорять, не приховуючи нiчого, без прикрас.
   Немало колишнiх полiтв'язнiв, репресованих. На тлi загальної доброзичливостi вiд цих людей з довiрливо-незахищеними поглядами вiє особливою просвiтленiстю: видно, що потрапляли в табори й на заслання щонайперш найкращi. Декотрi доволi пристойно розмовляють українською. Згадують далекi, вiд самих назв яких тягне мороком, населенi пункти. Одностайно, не змовляючись, стверджують, що найбiльше там у повоєннi роки було саме українцiв i литовцiв. Довго перераховують iмена, прiзвища тих, хто лишився в Сибiру на вiчний спочинок. 
   Непрошенi прозорi краплини петляють зморшками дублених старечих щiк. Ми теж слухаємо з перехопленим горлом. Он де, зокрема, розгубилися сили нашого народу, виснажились його соки! 
   В якийсь момент натовп стрiмко прорiзала знайома, висока й пружна, у короткiй свiтлiй шубцi, фiгурка.
- Ви теж тут, Iнно?
   - Де ж iще бути? Чергуємо з друзями й спiвробiтниками.
    Енергiйно  поривчастi  її  рухи.  Завзяттям  сяє  чисте, з  тонким рум'янцем на щоках,  лице. На губах, не дивлячись на тривогу й напруження, проступає натхненна, войовнича й чомусь, начебто, трiшки замрiяна, усмiшка.
   Без сумнiву, ця боротьба, цей рух - її, може неусвiдомлена, стихiя. Менi одразу пригадалась поема Лєрмонтова "Литвинка". Певно, саме така дiвчина пiдштовхнула автора до створення образу прекрасної героїнi, готової понад усе - вище навiть кохання - поставити любов до Вiтчизни.
   
   Суботнього ранку заглядаю до громадської школи. В пустому класi лише одна - зосереджена, сумлiнна, котрiй недалеко добиратись, - дiвчинка. Вiдпустити iнших батьки не зважились. 
   Учителi серйозно, мовби нiчого не сталося, проводять з єдиною ученицею заняття. Наче ненароком, часто погладжують її бiляву голiвку.

   День протiкає у крайньому напруженнi. Ледь не щогодини повiдомляють про загрозливi маневри вiйськової технiки.
   Регулярнi збори осередку з примiщення переносяться на площу. 
   На нiч бере морозець, дошкуляє пронизливий вiтер. За пiвнiч, як не прикриваємо її тiлами, промерзла в легенькому пальто до кiсток, вiдчула бiль у нирках, секретар Громади. Учора вона набiгалась чи не найбiльше з нас: приймала участь в екстренних засiданнях, пiдписувала звернення, виступала на телебаченнi. Кому по дорозi, вирiшуємо провести її. 
   Як при кожному теперiшньому розставаннi, обнiмаємось, цiлуємось iз тими, хто зостається.
   Лунко крокуємо - транспорт уже не ходить - темними пустими провулками. Вiдпровадивши, з кiлькома супутниками поспiшаємо по домiвках. 
   
   Невдалiк вiд Пiвнiчного мiстечка - району  Вiльнюса, де дислокуються вiйськовi,  - притискає до стiн навальний  гуркiт попереду.
   На повнiй швидкостi, серединою вулицi, пролiтають бронетранспортер, машина зв'язку, два "урали". Ззаду безпорадно кидається з боку в бiк "Швидка допомога".
   Фари вантажiвок затемнено, кузови наглухо задраєно: тих, хто всерединi, везуть, немов кошенят у мiшку. Якщо на захоплення, то, вочевидь, дрiбного об'єкту. 
   Майже водночас iзвiдкись долiтає могутнє, нiби удари в лiтаври, нерiвномiрне бухання - дике й неприроднє для сонного мiста. 
   Рвонувши щосили, змокрiлий, добiгаю додому. Деренчить скло у вiкнах. Мiцно спить донька. "Напали на телебачення!" - обурено шепоче з-перед телевiзора дружина.
   Хоча телевежа й далеченько, з балкона дев'ятого поверху видно блукаючi навколо неї променi прожекторiв. Висвiчують крайнеба вогненнi, супроводжуванi, як громом, ударами звуку, спалахи - пострiли танкових гармат. Густо, навiжено, нiби хмиз у палахкочучому багаттi, потрiскують автоматнi черги.
   Вертаюся до кiмнати. На екранi - Голова Верховної Ради. Хто упiзнав би надмiру м'якого,  розслабленого викладача консерваторiї?! Мужнiй погляд, твердий, урочистий голос. Ще одне рiшуче "нi" грубiй силi, марiонетковим комiтетам, їх московським натхненникам. Литвi бути вiльною!
   Молода, вишукано скромна диктор, пiднявши телефонну трубку: "Сюди йдуть". Телевiзiйний керiвник: "Нам залишилося бути в ефiрi кiлька хвилин".
   При всiй тривозi неможливо не вiдзначити - з яким самовладанням, з якою бездоганною гiднiстю тримаються!
   Без звуку з кiнця пiдвального коридору щурами виповзають кремезнi, нiяк не солдатської комплекцiї, плямисто-зеленi фiгури. Нишпорять, тицяються в дверi. Насунувшись ближче, помiтили приховану камеру. Знешкодили. 
    На секунду - кольорове маєво прапорiв бiля Парламенту.
    Ще за мить - сiре, мертвотне шипiння екрану.
   
    У розпачi вiд безпорадностi, накручую номер вiдомого львiвського дисидента. Колись приїздив до Вiльнюса, ночував у нас вдома - зайвого лiжка не було - на пiдлозi.  Тепер - депутат Верховної Ради. 
   Пiд невгамовну канонаду наговорюю на диктофон про щойно бачене. "Сьогоднi розповiмо на мiтингу в пiдтримку Литви".
   Перемовляюсь зi "штабом". Молодий мiнiстр охорони краю неодноразово, аби запобiгти можливим жертвам, звертався з проханням розiйтись. Площа вiдповiдала одностайним:  "Нi!"
Наскiльки легше було б стояти там, серед своїх!
   Цiєї нескiнченної ночi, здається, мало хто спить. Жахом вдаряють все новi подробицi про застрелених, розчавлених гусеницями. Тi, хто мешкає в районi телебашти, сповiщають про розтрощене вiд детонацiї вiконне скло, переляканих дiтей.
   
   Паралельно слухаємо радiо. У всiх - крiм офiцiйних радянських - радiостанцiй на устах Литва. Особливо оперативнi повiдомлення, нищiвнi коментарi видає росiйська
"Свобода".
   Вклинився i незнайомий, з потужним виразним сигналом, передавач. Безперервно транслює популярну легку мелодiйку "Ламбада". В паузах - металевий розмiрений голос по-росiйськи: "Наказом вiйськового коменданта Вiльнюса! Заборонено масовi зiбрання! Заборонено вiдлучатися з робочих мiсць! Заборонено в'їзд i виїзд без спецпропускiв! Заборонено користуватись кiно-, вiдеокамерами, магнiтофонами, фотоапаратами, множильною технiкою... Вводиться комендантська година! Порушникам - суворе покарання!"
   Знов життєрадiсне вихляння "Ламбади",  знову набiр заборон, погроз, - i так далi, по циклу. Он як, виявляється, приходить диктатура - в упаковцi легковажного мотивчика.
   Прикмети нового й у телефоннiй трубцi. В розмову дружини з подругою втрутився стороннiй: "Дзвонiть, дзвонiть,  додзвонитесь!"  - голос,  пiсля чого зв'язок перервався.  Нiяк не хоробра за натурою дружина  набрала номер знову й продовжила  бесiду,   i далi  назiваючи  речi своїми iменами. 
   Десь близько п'ятої густе механiчне ревiння змушує пiдбiгти до вiкна. Пiдмерзлою на узбiччi дороги травою вiд  телевежi  суне  важкий танк.  Могутнiй ствол гармати, загрозливо похитуючись, нацiлений у бiк зарослого рiдкими кущиками пустиря. Туди такої пори мiг забрести хiба що який безпритульний собака. Чи дiйсно хтось усерйоз вiрить в "бойовикiв "Саюдiса""?
   На пiвкiлометра за танком, закривши нижнi поверхи житлових будинкiв, розтягся брудно-жовтий шлейф димової завiси. Пiд її захистом, вервечкою, як каченятка, притислись одна до одної десятка з пiвтора темно-зелених, червонозоряних бойових машин. 
   "Герої" нiчної роботи квапляться за нагородами й пiдвищеннями.
   
   На свiтанку - дома всидiти неможливо - поспiхом зiбравши дочку, рушаємо на площу. 
   Усi розбiйницькi потуги виявились марними. Вiльнюсцi iгнорують мегафоннi погрози, що їх вигукує безпорадно метушливий вiйськовий "газик".  Не вагаючись, oбдирають, де-не-де  порозклеюванi  за  нiч, заповненi заборонами листiвки.  Тролейбус на  найближчiй  до   проспекту  Гедимiнаса зупинцi  порожнiє  -  пасажири  їдуть до Парламенту.
   Втиснувшись крiзь вузенький, мiж будiвельних плит, прохiд, що веде на майдан, з не меншими труднощами пробиваємось до iмпровiзованих стендiв. 
   Трагiчнi, великого формату, кадри - фотосвiдчення ночi. Люди, що руками намагаються спинити танк. Спотворенi страхом i  люттю  обличчя  вiйськових.  Прекрасне, знiвечене  гусеницями,  тiло чотирнадцятирiчної Лорети. Обсмаленi, не всi ще розпiзнанi, трупи в моргу.
   В одному мiсцi, посеред натовпу, дiловито постукує молоток. До всуцiль облiпленого червоними бляшками стовпа прибивають радянськi ордени, значки, медалi.
   Понашпилювано на дроти барикад, накидано пiд ноги есесесерiвських паспортiв, документiв з комунiстичною символiкою, грошових купюр з зображенням Ленiна. На водозливних трубах - фотографiї зрадника-омонiвця, що перейшов на бiк напасникiв. Пiд парканами - цiлi гори творiв класикiв марксизму.  Куди не  глянь  -  малюнки, плакати, уїдливi  написи.  Герой  особливо саркастичних карикатур  -  Президент  Союзу,  недавнiй,  з  кривавою вiдзнакою на лобi, лауреат Нобелiвської премiї Миру.
   
   Неспiшно зводиться тихе зимове сонце. Десятки тисяч уст зосереджено повторюють за священниками слова молитов. На зарослих щетиною обличчях, в блискучих вiд безсоння очах тих, хто вiдстояв нiч, - умиротворенiсть i достоїнство. Чого нiяк не чекав - нема нi краплини жорстокостi або злоби. Здавалось би, пiсля всього, що сталося, треба б, найперше, палати благородним гнiвом. Навпаки - довкiл панує всеохоплююча, небачена нiжнiсть.
   Близький подих смертi звiльнив людей вiд суєтного, змусив згадати про вiчне. Усвiдомлення беззахисностi життя викликало зворушливу чуйнiсть, попередливiсть до кожного. 
   Тiльки звикла до масових акцiй, непомiтно пiдрiсши на них, трьорiчна донька нiяк не усвiдомить трагiчної величi моменту. У захватi вiд рiзмаїття барв i багатолюддя жваво розмахує, сидячи у мене на шиї, прапорцем.
   
   Пiд'їзд будинку, де живуть нашi, переповнений. Люди куняють, сидячи на сходинках, грiються бiля радiаторiв. З квартир час вiд часу виносять поїсти гарячого.  
   Коридор "штабу" завалено сумками - переважно речi прибульцiв з України. Господарi переклеюють шибки смужками паперу - щоб не повилiтали у разi вибухiв. Так чинять в усiх навколишнiх будинках.  
   Квартиру, з огляду на її надзвичайно зручне розташування: вiкна до вiкон iз  Парламентом, на центр площi, - уподобали кореспонденти.
   Крутиться в'юном, не присяде й на хвильку, репортер "Бi Бi Сi" - дрiбна, розкуйовджена, в потертiй дублянцi, дiвчина.  Вибiгає то на балкон, то униз, у натовп, розпитує,  занотовує великими каракулями i поспiшає передати по телефону кожну подробицю, кожну новину.
   На диванi, рядком, опустивши на колiна приголомшливу апаратуру, сидять троє-четверо японцiв. Скiльки їх насправдi, визначити нелегко. Час вiд часу один повертається знадвору, - тодi, як зграйка горобцiв, обмiнюються жвавими попискуючими звуками, - а iнший тут же виходить. Кумедно кланяючись, дякують за чай; допивши, знов застигають - одинаковi, нiби фарфоровi статуетки за склом у шафi, з вибачливими усмiшками й ошелешеними поглядами. Так вони i працюють - злагоджено, непомiтно, скрiзь поспiваючи з фотоапаратами й диктофонами. 
   Французи ж поводились розв'язно. Пили вино, порозбивали горнятка. Господиня втiшена, що забрались.
   Побували i латвiйськi оператори з бригади уславленого молодiжного кiнорежисера. Одному з них бiля телевежi добряче вперiщили прикладом автомата.
   Надходить звiстка про прибуття до Вiльнюса представницької московської делегацiї. Найколоритнiша в нiй фiгура - земляк, український поет, що досяг немалих ступенiв у союзнiй столицi.
Одразу народжується iдея скласти до нього звернення.
   Їдучи додому за друкарською машинкою, про всяк випадок беру супутника: щойно на автобуснiй зупинцi невiдомi в цивiльному, напавши на жiнку-редактора українських радiопередач, намагалися вiдiбрати магнiтофон. Щастя, що вiдстояли перехожi. 
   Поки вертаємось, лист уже готовий. 
   
   "Ми, українцi, що проживають у Вiльнюсi протягом багатьох рокiв, є свiдками та активними учасниками подiй останнього часу. Добре знаючи народ, серед якого живемо, з усiєю вiдповiдальнiстю заявляємо, що сьогоднiшнє самовизначення литовського народу є виявом його споконвiчного прагнення до незалежностi, яке вiн висловлює спокiйно й гiдно. Дiї армiї в Литвi не були спровокованi анi дiями громадян Литви, анi службою охорони краю, а є неприхованою, брутальною агресiєю.
   Рiшуче протестуємо проти застосування вiйськової сили в Литвi. Ми пiдтримуємо законно обраний уряд Литовської Республiки, вважаємо, що всi спiрнi питання повиннi бути вирiшенi мирним шляхом.
   Звертаємось до Вас не тiльки як до заступника Голови Ради Нацiональностей, а й як до свого спiввiтчизника, з проханням зробити усе, вiд Вас залежне, щоб припинити кровопролиття. Несправедливiсть, вчинена тут, неминуче обернеться бiдою i для українського народу, потягне за собою нескiнченний ланцюг злодiянь. Просимо Вас також зустрiтись iз нашими представниками." 
   Пiдписують голови осередкiв, виборнi особи Громади. 
   Ще надумуємо  виготовляти   плакати. Кольоровi олiвцi, пастель,  акварельнi фарби - використовуємо усе,  що є пiд рукою.
   "УКРАЇНЦI ЛИТВИ! БУДЬМО У ВАЖКУ ХВИЛИНУ РАЗОМ IЗ ЛИТОВСЬКИМ НАРОДОМ!", "ВIЛЬНА ЛИТВА - ВIЛЬНА УКРАЇНА", "НЕ ВМИРАЄ ДУША НАША, НЕ ВМИРАЄ ВОЛЯ. Т. ШЕВЧЕНКО" - литовською й українською мовами, поки не закiнчується картон. 
   
   Основне ж заняття - дзвiнки на Україну: в редакцiї, агентства, посадовим особам, представникам демократичних органiзацiй. Зв'язкiв за час дiяльностi накопичилося вдосталь. Не упускаємо можливостi попрацювати й на iншi канали.  
   Спростовуєм незлiченнi, запущенi Москвою, "качки". Це не становить труду: брехня настiльки примiтивна й суперечлива, що стає незручно за тих начебто фахiвцiв, хто її розповсюджує.
   Про криваву нiчну акцiю говориться, наприклад, що вона була проведена на прохання робiтничої делегацiї задля її захисту. Кiлькiсть жертв побоїща, яке намагаються зобразити дрiбною сутичкою, непомiрне - пiсля найширшого розповсюдження  реальних  цифр  -  занижується.  Складу "комiтету нацiонального порятунку", що представляє нiбито пiв-Литви, навести нiхто не годен: називанi причетними до нього дiячi одразу ж спiшать вiдхреститись.
   Почуваємо, що нашi слабенькi зусилля є часткою великої важливої справи. На порозi третього тисячолiття iнформацiя може виявитись потужнiшою, aнiж танки. 
   
   ... Насувається ще одна, може, вирiшальна, нiч. Якщо в дiях нападникiв є логiка, то пiсля захоплення Будинку друку,  Литовського  радiо  i  телебачення,  телевежi,  Вiльнюського радiовузла, вокзалу, аеропорту та ще багатьох  першочергово  важливиx  для  життя республiки об'єктiв,  слiд чекати завершального кроку  -  штурму Парламенту.
   Як острiв посеред людського моря, височить модерна будiвля Верховної Ради. Протягом дня, долаючи пости охоронцiв - прискiпливих, надзвичайно серйозних юнакiв i дiвчат - я бував усерединi.
   Мiшки з пiском, розкладачки, протигази, маскувальних тонiв унiформи рiзко контрастують iз величною розкiшшю обстановки. Подейкують, що все готове, аби в останню мить пiдпалити Парламент (повноваження, на випадок найгiршого, передано представникам за кордоном). Тут, де стривожено, перехресно пробiгають сонми великих i дрiбних урядовцiв, журналiстiв, гостей, безумовно, вершаться масштабнi справи. Але мене чимскорiш вабило назовнi, в буяння стихiйної людської повенi.
   
   Барикад i загороджень iще побiльшало. Ближнi вулицi, окрiм щiлин-проходiв, перекрито будiвельними плитами. Якщо щось розпочнеться, тиснява стане страшнiшою вiд куль.
   Хоч пiд рiзними приводами вмовляємо одне одного йти додому, нiхто вiдлучатися не поспiшає.
   Час вiд часу виникає заворушення, з уст в уста перелiтає звiстка про наближення вiйськової колони. Вмить усi, нiби залiзнi ошурки в магнiтному полi, розвертаються в один бiк. Хапаючись за руки, пiдбадьорюють себе вiдчайдушним скандуванням. Стрiмголов вискакують з пiд'їздiв тi, хто заходив погрiтись. Серце стискається передчуттям, уява домальовує брязкiт гусениць, трiск пострiлiв. 
   Заглядаю - подзвонити додому, довiдатись про останнi новини - до "штабу". Тут можна приймати рiзноманiтнi телестанцiї: на даху Парламенту дiє антена малопотужного передавача. 
   Незважаючи на   кульмiнацiю   небаченого воєнного конфлiкту на берегах Перської затоки, де зчепились багатосоттисячнi, оснащенi найсучаснiшою технiкою, армади, увага свiту прикута сюди, до майдану, де чинить беззбройний опiр тиранiчному монстровi населення маленької республiки.
   А увiмкнеш на хвильку Москву - надривно завиває музика. На сяючiй iлюмiнацiєю сценi шкiряться у гримасах, перекидаються через голову, судомно вихляють гумовими тiлами розфарбованi, строкатi блазнi. Ходять по залу, - як минулої ночi бiля телевежi, - променi прожекторiв. Безтурботна, вичепурена публiка плеще в долонi, заходиться реготом. 
   
   На площi ж незмiнно хлюпочуть над головами рiзноколiрнi полотнища. Вiдпочилi руки переймають древко з iнших, закляклих вiд холоду. 
   Непохитно стоїть, притупуючи вiд холоду, виснажений, пропахлий  димом безiменний оборонець. Обмахує краплину з-пiд носа,  сторожко поглядає  довкiл,  i,  надiйно маскуючи власну тривогу,  намагається ще  й  збадьорити жартом   невiдому   жiнку,   що  волею  долi  опинилась плiч-о-плiч.
   А жiнок навкруги чимало. Вони, на кого лягає основний, невдячний житейський тягар, i тут не прагнуть до ведучих ролей, iгнорують хитросплетiння полiтики. Iдея, котрiй вiддаються, як коханню - емоцiйно, беззастережно - втiлюється у щось конкретне: принести їжi, теплого одягу, пiдтримати власною присутнiстю. Першими реагують на заклики, безстрашно линуть м'якими, вразливими грудьми назустрiч загрожуючiй Литвi небезпецi. Недарма, видно, ймення бiльшостi країн - жiночого роду.
   
    Упали бар'єри  вiдчудження, соцiальнi, нацiональнi, якi завгодно, межi. Випадково  зiбранi  разом почувають  себе єдниним цiлим,  рiднiшими, нiж члени сiм'ї. 
   I, - якщо зважитись на блюзнiрство перед пам'яттю щойно загиблих, перед тими, хто зостався калiкою, - коли б iще так пiзнав себе, так усвiдомив власну велич народ Литви? Якби не днi страшної загрози, коли ще так вiдчув би рядовий громадянин необхiднiсть свого життя, - будучи, разом з тим, готовим без вагань покласти його на вiвтар жаданої, безцiнної Свободи? Чи бували ще колись тi, хто полишив сьогоднi повсякденнi справи, вiдкинув особистi iнтереси, такими єдиними? Такими вiльними? Такими щасливими, зрештою? Де, коли ще панували таке щире братерство, така всепронизуюча любов?  
   Юрба - визначав колись класик - сукупнiсть людей, що дотикаються своїми найгiршими сторонами.  Ой,  чи так?  Я став мимовiльним свiдком, як тут, у юрбi, вихлюпнулось назовнi найпрекраснiше в людях - те, що за iнших обставин, може, так i лишилось би незужитим, змарнувалося в буденних клопотах.
Значення подiбних дiб переважує роки.
   Закiнчується ще одна напружена нiч. Вранцi, заскочивши ненадовго додому, подаюсь на роботу.
   А там не до програм i креслень. На сусiдньому заводi, колектив якого, в основному, нелитовський - один iз оплотiв "Єдiнства", призначено зустрiч з московськими миротворцями. Команда нашого бюро, очолена начальством, рушає туди. 
   Потрапитити на територiю нелегко. Навпроти прохiдної - пiкет: "Саюдистiв не пустимо!" На нього пливе незчисленна, пiд литовськими прапорами, колона - збiрна кiлькох пiдприємств.
   З подивом помiчаю, що на саме вiстря подiй, однiєю iз перших у клинi тих, хто хоче пройти, випадково чи не зовсiм винесло Iнну. За крок перед нею войовничо розмахує кулаками, сипле нецензурщиною, тицяє дулi стiна "єдiнственникiв". В спину пiдштовхує, пре натовп. Iнна ж згори вниз, зачудовано, як на дивовижних звiрiв у зоопарку,  поглядаючи на шалених,  запiнених крикунiв, просувається уперед. Тi, нiби загiпнотизованi її гордим виглядом,  iронiчно-незворушною посмiшкою, покiрно, дециметр за дециметром, задкують. 
   Пiд'їхали, прорiзавши широкий коридор, змiшавши протилежнi табори, офiцiйнi чорнi автомобiлi.
    - Отака-то Ви "несаюдистка", Iнно! - встиг, зблизившись у людських завихреннях, вигукнути я.
   - Не бiльша, нiж дехто! - парирувала, знiяковiвши хiба на мить. 
   
   Баритися нiколи. Скориставшись нелитовськими  зовнiшнiстю  й   акцентом,   менi   вдається   приспати пильнiсть танучих пiкетувальникiв i,  надзвичайно вдало здолавши  всi  перепони,  опинитись  поряд  iз   членами московської делегацiї.
   З земляком я шапочно знайомий. Десь рiк тому вiн приїздив до Вiльнюса по лiнiї Фонду Культури. Привiтавшись, узявши за нiжний, пухкий лiкоть, у кiлькох реченнях висловлюю сановному гостевi своє бачення становища. Той уважно, плямкаючи губами, читає звернення вiд Громади (екземпляр, переданий нами учора, адресата, виявляється, не досяг), вибачається за неможливiсть, через ущiльнений графiк, зустрiтись. Потiм, прихилившись, довiрчо шепоче: 
   - Катастрофi запобiг тiльки наш приїзд. Усе, включаючи пожежнi машини для змивання кровi, стояло в готовностi. Боюсь, як би знов не зiрвалось до гiршого. 
   Не знаю, наскiльки брати на вiру слова цого чоловiка. Надто непевна - вiдданого дiяча української культури i,  водночас, глашатая комунiстичних iдей - його позицiя. 
   
   До актового залу на зустрiч, що задумано, як ознайомлення гостей iз думкою громадськостi, слухачiв набилось, нiби оселедцiв у бочку. Ще бiльше охочих увiйти лишилося знадвору. 
   Я, хоч намертво затисненим, опинився попереду, боком до президiї.  Там  розсаджують трьох заїжджих: вiрменський лiдер, представник Бiлорусi, збоку - знайоме умисною простакуватiстю з  телевiзiйних  трансляцiй лице  земляка.  Добре  видно  i зал,  в якому приблизно нарiвнi - прихильники "Саюдiса" та "Єдiнства". 
   Отже, можна буде побачити справжнiй поєдинок точок зору, оскiльки досi, збираючись неодмiнно окремо, суперники з'ясовували стосунки заочно. 
   Поближче до трибуни тiсниться група єдiнственникiв". Ось вони - тi, чиїми проханнями про заступництво прикривається армiя. 
   Вилощенi диригенти й натхненники скромно тримаються позаду.  На передньому планi - робiтництво. Збiглися прямо вiд верстатiв - у брудних халатах, недоладних комбiнензонах,  внiсши запах поту i  технiчних масел.
   Спрацьованi до кiстяка або безнадiйно розповнiлi жiнки, прокопченi, з ознаками небайдужостi до алкоголю,  чоловiки.  Iз засмальцованих рукавiв випинаються темнi, безформнi кистi рук. А якi обличчя! Приниженiсть, вiдчай, злоба на увесь свiт. 
   Усе життя цих трударiв годували брехнею - вони не схильнi вiрити нi у що. Усе життя оббирали - бояться втратити останнє. А тепер ще й охопленi страхом помсти. Пiдозрюють, що рух за оновлення несе в собi таку саму жорстокiсть, як i тi, хто прагне його придушити.
   Почуваю до цих людей сумiш жалю й вини. До них не знайшли шляхiв полум'янi лiдери "Саюдiса". До українцiв не змогла доступитись культурницько-iнтелiгентська Громада. Залишенi напризволяще, виробили свою мудрiсть - побутову, приземлену, потрапили пiд вплив комунiстичних парторгiв.
   
   Починаються виступи. Слово надається заводчанам: суворо за чергою - симпатикам "Саюдiса" i "Єдiнства".
   Спостерiгаю дивну, несподiвану рiч. Якщо дивитися збоку, незацiкавлено, цi другi виглядають переконливiше, на емоцiї, в кожнiм разi, тиснуть значно сильнiше. 
   Прибiчники незалежностi намагаються оперувати лише безсумнiвними фактами, в стосунку до суперникiв не переходити меж коректностi,  закликати до злагоди.  Негучнi, витриманi голоси їхнi тонуть у криках опонентiв, що  волають  зацьковано,  не турбуючись логiкою.  Група пiдтримки у  залi раз-по-раз перебиває небажаний виступ iстеричним галасом  (стараються,  щоправда,  десятка  з пiвтора, основна маса доволi байдужа).  
   Вiйсько, що атакує беззбройних - носiй добра i справедливостi. Тi, хто  постраждав бiля телевежi, самi виннi - нащо було пiдставлятись.  
   - Вiдчуваю, що литовцi хочуть мене знищити, - простодушно звертається до гостей якийсь пiдстаркуватий страждалець. Неудаване тремтiння його голосу виключає будь-який сумнiв щодо щиростi сказаного. 
     Високопоставленим миротворцям не позаздриш. Прибульцевi здалеку, дiйсно може видатись,  що  навкруги  шастають агресивнi,  кровожернi  "саюдисти",  якi бiля  телевежi,  аби  скласти  вину  на  армiю,  самi   повбивали   себе (дослiвне твердження одного з виступаючих).  Просидiвши з вiдстороненими фiзiономiями, виголосивши на завершення щось невиразно-заспокiйливе,  делегацiя  Ради  Федерацiї рада ретируватись.
   Переслiдуючи земляка, бiдкається на росiйсько-українському суржику жiнка в робочому халатi .
    Симпатики ворогуючих таборiв протискуються через широкий вихiд бiля  протилежних одвiркiв,  не дивлячись одне на одного.
   Противники незалежностi намiряються продовжити збори мiтингом. Прихильники ж поспiшають, оскiльки змайнула вiстка про чергову для нього загрозу, до Парламенту.
   
   Урвавши часу,  приїжджаю до телевежi. 
   Мiсця трагедiї розшукувати не потрiбно. До все зростаючих пiрамiд вiнкiв, живих квiтiв неперервно струмує людський потiчок. Пiд шемрання молитов, зойки, стримане голосiння обтiкають свiчки перед статуетками Божої матерi. 
   Непоказнi, взятi з документiв, портрети  тринадцяти, для кого нiч у живому кiльцi, скандуючому "Лєтува, бук лайсва!" ("Литво, будь вiльною!") виявилась отанньою.
Тут важко затриматись надовго.
   Бiля пiднiжжя красунi телевежi, радiально спрямувавши у зовнiшнiй свiт крупнокалiбернi стволи, темнiють важкi танки.  Напрямок їх атаки - з боку молодого парку - позначено вивернутими брилами землi, розтрощеними стовбурами деревець. Звалену, з кiльцем легшої бронетехнiки позад неї, сiтку абияк попiдпирано палями.
   Офiцери зайвий раз показуватись на виду не дурнi. Зрiдка промайне якийсь  лейтенантик, вiд сили капiтан, та  й  то без пагонiв на бушлатi.  За огорожею вартують солдати. 
   Радянський воїн належить, схоже, до найжалюгiднiших iстот на свiтi.  А тут до вiдбитку рабського становища, незугарної форми, немитостi й запаршивлення долучилися ще  скоцюрбленiсть вiд холоду i деморалiзованiсть. 
   
   Навпроти кожного iз постiв повсякчас купчиться гурт спостерiгачiв. Хто пiдходить, рiдко утримується вiд ущипливих, не вiдзначених рiзноманiтнiстю, запитань:
- Солдате, у тебе мати є? Як поглянеш їй в очi, коли прийдеш додому? 
     Що тут робити, як не вiдвертатись, шморгати носом, теребити "калашнiкова"?   
   Хоча вбивали, очевидно, не тi, що стоять на сторожi, а тi, чий i слiд простиг, часто почуєш:  
   Солдате, ти стрiляв у людей? - У вiдповiдь здебiльшого заперечливе  похитування головою. - Будеш стрiляти, якщо пошлють? - Тут можливi варiанти: вiд твердого "Не буду!" - до винувато-непевного "Нам наказують".
   Звичайно, за армiйським Статутом вартовому на чатах вступати в розмови категорично заборонено - та який уже тут, до бiса, Статут? 
   
   Тiльки на  одному  з  постiв сержант незговiрливий, агресивний,  як пес на цепу. Погрожує  автоматом, люто товче прикладом,  коли  пiдiйти  надто  близько,  металеву сiтку, пiд'юджує до цього ж пiдручних.  З  вологодською,  щедро  уснащеною вишуканими матюгами вимовою, викрикує:
   - Будьте вдячнi! Ми вас звiльнили! Вiдновили радянську владу! Тут був фашизм!
   Подану газету "Комсомольская правда", де рiзко засуджується вiльнюський розбiй, ледь переглянувши, шпурляє назад:
- Брехня, провокацiя! Самi надрукували!
   Ось вiн по шию залiз у башту своєї допотопної, облупленої, - як тiльки їздить? - бойової машини. Хихикаючи, повiльно, з насолодою, наводить ствол  гармати  в обличчя кожному за огорожею.
Вiдчуття не   з   приємних.
   Коли черга доходить до iнтелiгентного, з ранньою сивиною на скронях, литовця, той, не вiдводячи погляду, спокiйно, снайперськи точно, спльовує в чорний отвiр. З-за сiтки - нове, надривно люте слововиверження.
Спостерiгаю iншi  сценки.
   Пружинячи на мускулястих ногах, пiдтюпцем пробiгає молодик культуристської будови в срiблястiй iмпортнiй куртцi.
   - Пiдождiть-но! - з притиском, вiддiляючи  кожне  слово, звертається до солдатiв. - Будуть iз вас консерви.
   - Не можна так. Iди звiдси! - одностайно обурюються, спроваджують його люди.
   Приплiвся невизначеного вiку, з розплющеним, бугристо-сизим на буряковому обличчi, носом, алкоголiк. В п'янiм екстазi, вчепившись у загорожу, похитується перед вартовими, шамкає беззубим ротом:
   - Молодцi, ребята! Правильно! Добре всипали сепаратистам! Знай наших!
   З'являється щупла, у чорнiй шубi, жiнка з тонким, нервовим профiлем. В однiй руцi - сигарета, в другiй - намальований на шматку простирадла прапорець: бiла, синя, червона смуги. По-московськи акаючи, звертаючись одразу до всiх, скоромовкою виголошує:
   - Я щойно з поїзда. Як подивишся, що тут вiд нашого, росiян,  iменi виробляють, -  хочеться скинути  на  Росiю атомну бомбу!
Розглянувшись трохи, подумавши, поправляється:
- Нi, дiтей шкода. Дiтей треба б вивезти.
   Хтось пiдмiчає, як на висотi пiвтораста чи бiльше метрiв з вiкна телебашти вирвався папiрець. Ходять упертi чутки, що у верхнiй частинi її забарикадувались працiвники, до яких не можуть дiстатися напасники. 
   Звичайно ж,  це записка!  
   Всi погляди звертаються до неба. Розмови стихають.
    Пiдхоплюваний повiтряними струменями, безтурботний бiлий метелик, грайливо перекидаючись, ширяє у слiпучiй, прохромленiй хисткою голкою, блакитi то вгору, то вниз. 
   Ось вiн, викликавши трiумфуючi, сповненi надiї, вигуки, перетяв межi контрольованої територiї. Та враз, схоплений поривом вiтру,  косо, стрiмко йде на зниження в бiк телевежi. Розпачливо благає жiночий голос:
- О Єзус, Марiя, Єзус, Марiя!..
   Марно. Листочок опав у десятку метрiв за сiткою. Зловтiшно пiдбiгає дебелий, що в числi iнших спостерiгав за польотом, офiцер. Розглядає папiрець з обох бокiв, i, не реагуючи на вiдчайдушнi крики "Покажiть!",  рве i затоптує його в снiг.
   Жiнку, котра щойно молилась, пiдхоплюють, знепритомнiлу, пiд руки.
Серед солдатiв - думаю - повиннi б знайтись i земляки.
   Ось за метр вiд мене з переднього люка металевої коробки стирчить велика кострубата голова типового сiльського тракториста. Байдужий погляд, сонно-очманiлий вираз обличчя. Iнтуїцiя пiдказує, що це свiй.
   Так i є. Коли звертаюсь по-українському, водiй-механiк виявляє ознаки цiкавостi. На запитання, звiдки родом, видавлює: "З Полтавщини".
   Та будь-якi зусилля розворушити слимачу голову безпораднi. Додаючи газу, солдат намiрено топить допитування в гуркотi й без того навiженого тарахкотiння мотора. На лиснiючому, з мляво вiдвислою нижньою губою, обличчi хитрувато-глузлива маска: "Нiчого не знаю i знати не хочу. Пiшло б воно все до дiдька!" 
   Вступаю в переговори на iнших постах. Майже на кожному хоча би один вартовий зiзнається, що призваний з України. Є зi Схiдної i з Захiдної, з мiст i сiл, такi, що володiють рiдною мовою, i такi, котрi її не знають. 
   Оце так приємна стрiча за тисячу кiлометрiв вiд дому!   
   
   Пiдходить рослий, поставний, коротко стрижений чоловiк - баритон громадського хору. Майстерно iмiтуючи грiм командного голосу, напускається на вартових:  
   - Ви що тут робите?! Що собi думаєте? В карателi записались? Я - майор запасу; був у Празi в шiстдесят восьмому - досi не можу вiдмитись! Ану лагодьтесь додому - Україну захищати! 
     Вiн - вiдомий штукар. Чи дiйсно майор - хто перевiрить? А враження на солдат справляє добяче - тi аж щуляться.   
   
   Зустрiчаю ще - так його звуть у Громадi - Пана Учителя. Бiлоголовий пенсiонер, фiлолог, приїхав з України написати пiдручник литовської мови. Пiвроку живе у готелi, встигає i працювати над книжкою, i компонувати вiршi та статтi, i активно включатися до навколишнього.   
   Зараз довго, скорботно поглядає на двох - достоту б його онуки - рядових: один з Кременчука, iнший з Харкiвщини. Проштовхує через вiчко сiтки двi великi, купленi на
Калварiйському ринку, мандаринки: 
      -  Вiзьмiть,    хлоп'ята. Адже   свято  -  старий  Новий  рiк. Вiдомо,  як  вас кормлять. Вгостiться, згадайте рiдну домiвку!  
      Оранжево ховається сонце. Оранжево палахкотять на снiгу два маленькi вогники.
   Солдати вагаються, нерiшуче переступають з ноги на ногу. Можна уявити, як нашпигували їх iнструкцiями про "фашистiв". Чи не пiдглядає офiцер?
Починають уболiвати оточуючi:
- Берiть, берiть, смiливiше. Не отруєнi!
   Зрештою один iз вартових, нiби розправляючи чобiт, нахиляється й миттєвим, непомiтним рухом пiдхоплює здобич у рукавицю. Те ж проробляє iнший. Ззовнi сiтки полегшено, схвально зiтхають.
   Як легко встановлюється контакт мiж потенцiйними напасниками та їх жертвами!
   Бiльшостi солдат - це очевидно - осоружна покладена на них мiсiя.
   I жаль їх, пiдневiльних, i обурює, як загрiбають полiтики жар чужими руками. Вiд сорому перед литовцями за ту роль, яку вiдiграють, хоча б вимушено, земляки, менi видається, що їх тут значно бiльше, анiж насправдi.
   Спускається темрява.  Пiд прикриттям її спiлкуватись iз вартовими зручнiше.
   Виявляю, що тi абсолютно не орiєнтуються в ситуацiї. Перекинутi з Псковщини, поняття не мають про мiсце, де опинилися. Цiлеспрямованої роз'яснювальної роботи з ними нiхто не веде.
   Пiд впливом пережитих емоцiй мене несподiвано охоплює потреба виговоритись. Перекрикуючи рев двигунiв, виголошую цiлi лекцiї про iсторiю Прибалтики, подiї останнього часу, Народний Рух. Намагаюсь не згладжувати гострих кутiв, iлюструвати якомога простiшими, зрозумiлiшими цим хлопчакам, прикладами. Пiдходу шукати недовго - стає у пригодi армiйський досвiд. 
   Солдати починають вiдтавати.  Декотрi зважуються ставити питання.  Дослухаються  до  української  навiть вузькоокi азiати.
   Хоча й усвiдомлюю, що ефект вiд цього незначний, пересуваюсь вiд поста до поста, поки остаточно не хрипну.
   Вежа притягає, мов магнiтом. Як i товаришi по Громадi, приїжджаю сюди ще не раз. Так само навiдуємось i до iнших захоплених об'єктiв. Розмовляєм, вручаємо спецiально виготовленi листiвки. Вартовi уже розпiзнають нас, а ми їх.
   А чутки про забарикадованих у верхнiй частинi телебашти не пiдтвердились.
   Першою реакцiєю Громади пiсля кожної звiстки про загиблих було виявляти, чи нема серед них українцiв. Оскiльки чергуємо переважно бiля Парламенту, нiхто з наших не постраждав.
   Але кiлька чоловiк з українськими прiзвищами серед бiльш нiж пiвтисячi потерпiлих є. Пробуємо вiднайти їх.
   У лiкарнi, де розмiщено легкопоранених, - стовпотворiння. Повсюдно - перебинтованi, з густочервоними плямами, руки, ноги, голови. В напiвтемних коридорах лежать,  сидять на розкладачках, примудряються ще й  читати.  Заповнене  чоловiками  навiть гiнекологiчне вiддiлення. 
   Блукають, шукаючи своїх,  родичi. Стороннi приносять лiки,  пропонують  допомогу,  в тiм числi  власну кров.  Узнати щось надзвичайно важко. Медперсоналу не до нас - кiлька змiн на ногах.
   Насилу довiдуємось адресу українця, що добровiльно, вiдмовившись займати дефiцитне мiсце стацiонару, виписався.
   Друзi по Громадi таки розшукують його, вручають передачу.
   Мiлiцiонер, бiля десятка рокiв тому сiм'я переїхала з центру України. Боронячи захисникiв телевежi вiд десантникiв, зазнав тяжких, зi струсом мозку, побоїв. Може, що вiд землякiв.
От тобi й внутрiшньолитовський конфлiкт!
   Нi на мить не припиняється чергування довкiл Верховної Ради. Хто тiльки, виступаючи на цьому неперервному мiтингу, не засуджував збройний напад! I литовськi, найрiзноманiтнiшого спрямування, полiтичнi, громадськi й культурнi дiячi, i численнi гостi з iнших республiк, в тiм числi депутати Верховної Ради України, i бунтiвний єпископ Росiйської православної церкви, й армiйський, що вiдмовився виконувати злочиннi накази, пiдполковник... Незлiченна кiлькiсть як титулованих, так i безiменних, об'єднаних неприйняттям насильства.
   Справедливостi ради, слiд зазначити, що серед литовцiв далеко не всi включались у боротьбу - немало стверджували, що їх це не торкається.
   Про мої вiдвiдини площi здогадуються, щойно заходжу в примiщення, - пропах димом вогнищ. Часто вiтаються перехожi, яких не можу впiзнати, - так багато перебувало пiд нашими прапорами. Iз подивом дiзнаюсь, скiльки живе навкiл українцiв - патрiотiв незалежностi Литви, котрi з тих чи iнших причин не прилучились до дiяльностi в Громадi.
   Один з них виявився особливо колоритним, потрапив на шпальти газет. Височенного зросту, кремезний "український Геракл" перебрався у Литву з Чернiгiвщини. Вийшов на площу в робочiй спецiвцi, з дружиною й трьома синами, прихопивши самостiйно виготовлений синьо-жовтий прапор:
   - Вони не пройдуть! Ми страх уже загубили! Остогидло плазувати! - розкотисто гримiв, незмiнно збираючи навколо гурт слухачiв.
   Прибувають новi гостi з України.  Включаються у чергування,    передають   кошти   на   потреби   Литовської Республiки.  Вiдзначився науковець з  Днiпропетровська, що пожертвував чималу суму - гонорар за винахiд.
   В Парламентi українцi, переважно студенти, створили загiн внутрiшньої оборони. На честь їх поряд з будiвлею Верховної Ради урочисто пiднято синьо-жовтий прапор.
   Вивiшенi на людних мiсцях, плакати Громади рясно укрилися вiдгуками, коментарями, часом надзвичайно атракцiйними. Якби здогадатися зберегти - чудовий експонат для музею!  Але хто має час фiксувати iсторiю  - ми у нiй живемо.
   Напiвпiдпiльно виходить, схожа спершу на листiвки, незалежницька преса. Коли в сизiй вiд сигаретного диму, захаращенiй кiмнатi тимчасової редакцiї надиктовую статтю для урядової газети, зiзнаємось взаємно з журналiсткою, давньою знайомою, що рiдкiснi вiльнi хвилини вiддаємо читанню улюблених поезiй. Така, видно, потреба цього перенапруженого, спресованого часу.
   Виступаю на радiо. Робота його налагоджується в непристосованому примiщеннi, при мiнiмумi технiчних засобiв. Компонованi на ходу, здебiльша в прямому ефiрi, з неминучими численними накладками, передачi цiкавiшi, певно, нiж будь-коли. 
   Особисте втратило першочергове значення. Буденним, самозрозумiлим для тих днiв здавалось, наприклад, що допитуваний iнтерв'юерами на лiкарняному лiжку багатодiтний батько,  який втратив бiля  телевежi  обидвi  ступнi, твердо, безкровними губами, вiдповiдає: "Нi, не жалкую i не каюсь.  Якби довелось,  вийшов би на захист iще раз". 
   
   На десяток кiлометрiв, з ночi - покручена мовчазна колона до Палацу Спорту для прощання з загиблими. Сам похорон у тужливий, мрячний день перетворився на величну, багатосоттисячну демонстрацiю вiд Кафедральної площi до Антакальнського клад