Інна. Частина перша
               Автор: Юзич Іван


   
                                                     
                                                      І в а н    Ю з и ч
   
   
        І     Н     Н    А
   
   
                               Ч  А  С  Т  И  Н  А     П  Е  Р  Ш  А
   
   
   Неквапно обертаючись, вiдпливають удалину одноманiтно пласкi, наче випрасуванi, естонськi поля. Кволий шар озимої зеленi ледь прикриває нужденнiсть їх раптової безснiжної наготи. Сюрреалiстично, горами черепiв, бiлiють пiрамiди вручну вибраного льодовикового камiння. Як примудряються на цих виснажених грунтах iще й отримувати завиднi для шостої частини свiту врожаї?
   Умиротвореними,  безживними,   немов  поснулими виглядають недiльної днини нечастi, пильно виметенi, педантично впорядкованi людськi поселення.
   Оманливий супокiй завiконного краєвиду дощенту руйнують контрастнi, щоразу несподiванi вкрапини. Рiзновеликi новiсiнькi прапори лiпляться до стовпiв електропередач, розвiваються над адмiнiстративними будiвлями, визирають з-пiд дахiв сiльських хат. У бентежних, незвичних, синьо-чорно-бiлих полотнищах цих - виклик, протест, порив до Свободи. 
   Ось пiд нерiвними подмухами  весняного вiтру  затрiпотiли  такi  ж  чистенькi, з бiлою поперечною смугою, бордовi.
Отож, за вiкном уже - Латвiя.
   Пропiрнувши негусту сутiнь чергового соснового гайка, "Iкарус" плавно розвертається неподалiк моря. Нарештi можна вийти, схопити великий ковток запаморочливо свiжого повiтря, з насолодою вслухатись у тишу.
   Вдовольнивши iнтерес до двох непоказних, з сердечками на дверях, будок, туристична група розпорошується. Найлiнивiшi, прогулявшись туди-сюди, швидко вертаються до автобуса, дiстають термоси й бутерброди. Дехто заглиблюється у голий, завмерлий - розкрились лиш очка перших весняних квiточок "жiбутє" - лiс. Бiльшiсть спускається до моря i, поодинцi чи вкiлькох, розтiкається пустельним пляжем.
   
   Море - хай неприхильне, штормове, злютоване на ледь помiтному горизонтi iз завжди готовим на дощ каламутним прибалтiйським небом, зцiлює своєю неосяжнiстю натомленi очi, грiзним могутнiм ревом розбурхує застоянi сили.
   Зволоживши гiркуватою водою долонi й обличчя, виконавши кiлька розминочних махових вправ, вiдчуваю настiйне бажання пробiгтись - поклик остаточно не вивiтреного стайєрства.
   Джинсовий костюм не сковує рухiв. Вогкий збитий пiсок м'яко вминається пiд кросiвками. Туго переповнюючи легенi, густе солонувате повiтря хвилями п'янкої свiжостi розкочується по тiлу, лоскотно бадьорить м'язи.
   Як приємно!
    Пейзаж видається уже не настiльки тьмяним. Навiть набрякле похнюплене небо мiсцями начебто згодне впустити сонячнi променi.
   Непомiтно здолавши пристойний вiдтинок, мушу вертатись. Хорошого, як завжди, потрошку. Останнi екскурсанти вже статечно, неквапом пiдтягаються до автобуса.
   На березi затрималось лише двiйко, що теж затiяли бiганину, дiвчат. Як видно одразу, одна з них - богатирської статури, з тугим вузлом зачiски на потилицi - лише пiдiгрує, втягнута у розвагу. А от iнша!
   Теж висока, але легка й пластична, то ризиковано забавляється з прибоєм, якомога далi здоганяючи вмираючу хвилю i з перебiльшеним жахом рятуючись вiд наступної, то невимушено перелiтає через широченький, прозорий лiсовий потiчок, то, не турбуючись пiском, що може потрапити до взуття, заплигує на розсипчатi кучугури.
   Ось лукаво пiдманила подругу до води, почастувала, черкнувши долонею, вiялом дрiбних бризок i кинулась навтьоки - розмаявши буйне свiтло-горiхове волосся, захлинаючись переливчатим смiхом неприборканої юностi. Серiєю карколомних вихилясiв вiдiрвалась (що було, далебi, не просто) вiд переслiдувачки, переможно здiйснила ще кiлька вiльних, немотивованих вискокiв i, зненацька, простягаючи зняту через голову невеличку "Смену", опинилась впритул мене.
   - Зробiть нам, будь ласка, слайд! - видихнула лунко, кинувши викличний i водночас помiтно нiяковiючий погляд великих темно-синiх очей. Вiдсахнувшись, примирливо обняла захекану, гнiвну партнерку, що саме, сторожко поглядаючи у мiй бiк, наблизилась.
   Прикинувши композицiю - край моря, смужка пляжу, кiлька хирлявих прибережних сосон, - я зафiксував двi фiгурки: одна затвердiла, статична, виструнчена, iнша - примхливо, невимушено вигнута: наче хвиля, що прибилась до скелi.
   - Дуже дякую. А тепер - вам! - дiвчина рвучко, так що вiдчув дотик мокрих холодних пальцiв, вихопила фотоапарат. Не чекаючи згоди, припала на колiно й клацнула. Так само рвучко пiдвiвшись, схопила за руку подругу, аби бiгти на посадку.
- Коли ж буде слайд? - жартома кинув я навздогiн.
   - А ми ще зустрiнемось, - всерйоз зреагувала незнайомка i, обернувшись, вже здалечку, вигукнула: - Мене звуть - Iнна!
   Нiби забувши про моє iснування, дiвчата вистрибом вiддалялись - водiй уже натискав на клаксон. Ще раз iз жалем озирнувшись на море, назавжди залишуваний, знов спорожнiлий, берег, поспiшив вслiд за ними i я.
   У цю минаючу коротку мандрiвку до естонської столицi я подався не задля iсторичних її пам'яток. Уникав знайомств, майже не контактував нi з ким iз сформованої у Вiльнюсi за оголошенням, здебiльша литовської групи. Та увiбрала чимало, здається, непересiчних особистостей, мiж ними i вельми звабливих дiвчат, але менi, всуцiль сконцентрованому на своєму, було не до них.
   ... Квiтневий 1989 року Таллiнн, що не так давно самоствердився долученням до назви другого "н", зустрiчав, нашорошившись передвиборчими - до Першого з'їзду Народних депутатiв - плакатами, листiвками, крикливою настiнною агiтацiєю. Нервова напруженiсть начебто - разом iз всепроникною сiруватою мжичкою - зависла у повiтрi. Непримиренне протистояння засвiдчувала навiть мiська панорама: самотньо трiпотiв на голчастому шпилi Довгого Германна триколiрний прапор, оточений незлiченними, над заводськими околицями, червоними.
   Естонiя першою iз радянських соцреспублiк вiдмовилася коритись союзному Центровi. Тут, у Таллiннi, одне за одним приймаються нечуванi в своєй зухвалостi рiшення, викликаючи скрегiт зубiв у московського керiвництва i пробуджуючи надiї нацiональних окраїн.
   Не обiйшли бурi полiтичних пристрастей i гiда - молочно-бiлу, середнього вiку блондинку зi слiдами миловидостi на м'якому, круглому обличчi. Одразу застерегла, що є прихильницею нечисленного радикального угруповання.
   - Менi не довiряють туристiв з Москви або Ленiнграда, - сильно розтягаючи голоснi, повiдомила, - то хоч iз вами, литовцями, вiдведу душу!
   Професiйнi, квалiфiкованi коментарi за програмою екскурсiї супроводжувались iмпровiзованими доповненнями:
   - Отам височiв монумент. Не стало, як з'явились мiгранти.
   - А тут був чудовий парк. Вирубали, понаїхавши, мiгранти.
   - Плавали в басейнi лебедi. Бiгали пiд ногами, - як їх по-росiйськи? - їжаки. Пiдлiтали до причалу, безбоязно кормилися з рук величезнi бiлi чайки. Усе потрощили, зжерли, рознесли, хай їм грець, мiгранти!
   Хоч звучало це украй смiливо, шокуючи часом навiть витриманих литовцiв, та швидко надокучало.
   Вiдiрвавшись вiд групи, добряче покружлявши брукованими провулками (естонцi, чиї обличчя здаються замкнутими й непроникними, довго, коли з'ясовую дорогу, розпитують, наскiльки готова пiдтримати їх Литва), знаходжу дитячий клуб "Кодуллiнн". Могутнi стiни його донедавна служили прихистком Палацу пiонерiв. Вицвiлi портрети вождiв пролетарiату у фойє сусiдять зi свiжими пластилiновими вилiпками колоритної, нiби створеної для шаржiв, постатi лiдера Народного Фронту.
   А iз просяклого вогкiстю напiвпiдвалу чутно слабкi звуки щемно знайомої мелодiї. Тiсно скупчившись навкiл розшарпаного роялю десятка з пiвтора жiнок розучують гагiлки - пiснi, покликанi вiтати прихiд весни, славити оновлення природи.
   Але чому до радостi у тонких голосах вплiтаються туга i смуток? Чи не хочуть зродитись веселощi удалинi вiд Батькiвщини?
   По репетицiї, довiдавшись, хто я i звiдки, хористки оточують гамiрним кiльцем:
   - Ну, як життя у Литвi? Як поводяться мiсцевi? Ви ближче до України, що чувати звiдтам? Чим займається, ваше Товариство?
   Вдовольнивши їхню цiкавiсть, вiдправляюсь навiдати голову Земляцтва: вiн саме занедужав.
   
   Керiвник виявляється сухорлявим, жилавим;  хоч зблiдлий, але бурхає енергiєю. Розповiдає, що встигли таллiннськi українцi, бiльшiсть яких,  з'ясовується, гостює сьогоднi у фiлiї в Тарту: органiзацiя свят, концертiв, виставок, прийом гостей з України, виходи в радiо- i телеефiр, акцiї на пiдтримку Народного Фронту.
   Кумедно чути в устах дружини - типової, "з глибинки", росiянки - захiдньоукраїнську, бозна-коли вживану селом чоловiкового дитинства, говiрку. У мовi трьох дочок - сумiш неймовiрних акцентiв.
    Поки сидимо за чаєм,  телеекраном - фiнська програма - розгулює голий чолов'яга.  Чи мислиме таке iще десь у закупореному, цнотливому Союзi?
   - Ну як, балакав iз нашими? - ворушачи запорозькими вусищами, цiкавиться господар. - Вони розгубленi, не знають, куди прихилитись. Естонцi переживають грандiозне духовне пiднесення, ітимуть - я певний - до кiнця. В той же час дали нечуванi можливостi нацменшинам. Якби хто ще хоч два роки тому сказав, що ми отак згуртуємось, його би просто взяли на глум!
   Та чи не гра це з боку Народного Фронту? Наскiльки послiдовним вiн буде надалi?
   Сам я вiрю естонцям, не сумнiваюсь у їх миролюбностi: навiть дiтям забороняють бавитись iграшковою зброєю. Жити мiж них можна - треба лиш по-людськи поводитись. Намагаюсь переконувати у цьому iнших, що ой як нелегко!
   Земляцтво роздирають - в Литвi, думаю, те ж саме? - постiйнi суперечки про полiтику. "Iнтери" проводять серед некорiнних шалену агiтацiю. Пiдiграють їм естонськi "крайнi". Але, якщо ми хоч трiшки задумуємось про справедливiсть, про Україну, - мусимо пособити Народному Фронтовi!
   Коли ж, перед прощанням, залишаємось у коридорi чотирикiмнатної квартири насамотi, лiдер Земляцтва раптом зовсiм по-дитячому береться випитувати:
   - Скажи-но, як ти гадаєш, чи має сенс оця праця? Якщо, не дай Боже, поверне назад, тим, кого ми втягаємо, доведеться непереливки. А переможуть Народнi Фронти, - нам, українцям, все одно розчинятись. Не нам - то нашим дiтям, не дiтям - то онукам. Адже ми - вiдламана галузка!
   - Я за неповний рiк, - продовжує, - виснажився, нiби за п'ять. Зi здоров'ям серйознi проблеми. Маю ж стiльки зацiкавлень. Мiг би, наприклад, конструювати веломобiлi, - з гордiстю демонструє триколiсний пристрiй. - Чи варто марнуватися з Земляцтвом? Га, чи варто? Скажи, чи варто?
   Мене гризуть схожi сумнiви. Близько пiвроку тому i моє життя, навально увiрвавшись, пiдпорядкувала й переорiєнтувала нова, небувала справа - об'єднання українцiв Литви. I подався сюди радше шукати вiдповiдей, анiж давати їх. Проте запевняю якомога бадьорiше:
   - Мабуть, що варто. Хiба годится в такий час вiдлежуватись? Робитимем, що пiд силу, а там - побачимо!
   - Доступнi мiгрантки зманюють естонських парубкiв, - подiлилась, припалюючи сигарету вiд сигарети, гiд у невеличкому, рiзномовно гомiнкому кафе, куди заглянули перепочити пiсля походiв музеями. - Через це, - сумовито виповiдаючи цiлком земнi витоки непримиренного радикалiзму, додала, - естонкам нi за кого виходити замiж.
   Найцiннiший, що везу iз Таллiнна, сувенiр - ось вiн, приколений на куртку. Крихiтний, у виглядi прапорця, значок: зверху жовта, знизу удвiчi вужча блакитна, смужки. Придбав у кiоску в самiсiнькому центрi Старого мiста. Певне, уперше в Союзi у вiльному продажу.
   Щоправда, меткий кооператор трiшки схибив - та чи багато кому вiдомо, як виглядає український прапор?..
   Крутячись туди й сюди на тiсному передньому сидiннi (прибувши на посадку останнiм, застав незайнятим лише його, хоч бiльш полюбляю заднi), вражаюсь, як добропорядно поводяться, куняючи в крiслах, литовцi. Рiдко коли хто скинеться, поцiкавившись упiвголосу, скiльки ще їхати. Нашi - думаю - не витерпiли б, давно влаштували гармидер, принаймнi затягли пiсню.
   Оскiльки сон у транспортi бере мене погано, нiщо не заважає, вiдкинувшись на м'яку спинку, напiвзаплющивши очi, надалi вiддаватися спогадам.
   ... Опинився я у Литвi, як, певно, i бiльшiсть нетутешнiх, цiлковито з волi випадку. Вiдбухавши чобiтьми - серед тих, хто не мав хисту вiдкараскатись, - "почесний обов'язок", виявив, що за два з лишком роки лейтенантства комп'ютери, до роботи на яких готував iнститут, перетворились на доiсторичних чудовиськ. Отож подався на курси переквалiфiкацiї до Києва, куди пiдоспiв iз рiдного Львова саме перед чорнобильським вибухом.
   Столиця буяла жовтогарячим полум'ям величезних, як помаранчi, кульбаб, неприродньо м'ясистим листям каштанiв, щоденними викидами жахних суперечливих чуток, iстерично-веселих куплетiв i анекдотiв. Розсудливiшi з киян закупорювали кватирки, ковтали йод, заходились навкруг меблiв з вологою ганчiркою. Спритнiшi утворили стовпотворiння на вокзалi. Вирiшивши не спокушати долю, накивала п'ятами й половина слухачiв курсiв. Менi ж було лишень цiкаво: хiба здатне що, пiсля радянської армiї, налякати?
   Тривоги, спричиненi аварiєю, перекривались свободою, сонцем, весною, красою природи та дiвчини-одногрупницi з Литви. Музеї, виставки, вернiсажi, найдефiцитнiшi фiльми, спектаклi й концерти - усе до наших послуг. Проблем iз квитками, оскiльки переважна частина потенцiйних глядачiв або знаходилась далеко вiд Києва, або ж не ризикувала зайвий раз залишати помешкань, не iснувало.
   Я пiдтримував супутницю своїм спокоєм, насолоджувався її вишуканiстю, прекрасними манерами, естетичним чуттям, дивувався нежiночому логiчному розумовi та прибалтiйському вiльнодумству. Бiлим туфелькам цiєї рафiнованої вихованки мiської культури не доводилось, здається, перетинати меж асфальту. Вражало, наскiльки часто до мiкроскопiчних деталей спiвпадають нашi судження про той чи iнший витвiр мистецтва, i як протилежно можуть розходитись погляди на щось основне, визначальне.
   При всьому тому, уже восени я трясся у поїздi через лiси й болота Бiлорусiї поповнювати ряди "емiгрантiв кохання".
   Про Литву знав обмаль, головно з основного захоплення - лiтератури. Найбiльш вiдомий i перекладаний iз литовських поетiв - Межелайтiс - належав до числа улюблених. З-пiд нав'язливих iдеологiчних нашарувань його творiв проступав вiрш "на соснових смолах настояний, березовим соком пропахлий", сузiр'ями зблискували то акварельно-свiтлi, то iнтелектуально ускладненi, часто фантасмагоричнi образи. Вони сформували уявлення про дивовижний, янтарно-озерно-лiсовий край.
То чом би, зрештою, й не Литва?
   Омитий щойно вiдшумiлим дощем Вiльнюс стрiчав золотом сяючого на сонцi тополиного листя, смарагдом живої iще трави, багряним вилиском черепичних дахiв. Пiсля запущеного, метушливого Львова мiсто дивувало доглянутiстю, чистотою, розмiреним темпом буття.
   Чи не найяскравiше iз перших вражень: пiшоходи не кидаються через вулицю, коли заманеться, а чемно, як вкопанi, навiть при вiдсутностi машин, очiкують зеленого сигналу. 
   Оскiльки вчувались уже повiви майбутнiх потрясiнь, я зауважив, звертаючись до нареченої:
   - Ну, iз таким дисциплiнованим народом впоратись запросто! Досить ввiмкнути попереду червоне свiтло - й нiхто не зрушиться з мiсця.
   Гай-гай, аби пересвiдчитись у нездарностi, хай пiвсерйозного, прогнозу, чекати довелось недовго.
   Влаштувавшись на роботу, заново освоюючи програмування, я звикав потроху до нових умов. Литовцi, з якими стикався, виявлялись, звичайно, цiлком доброзичливими, хоча й дотримувались при спiлкуваннi деякої дистанцiї. А що менi не довподоби характернi для пiвденнiших широт вияви панiбратства: заглядання iзблизька в очi, нав'язливi розпитування, безцеремоннi поплескування по плечу, - то такi взаємини повнiстю задовольняли.
   Полiтичний клiмат, порiвнюючи з Україною, рiзнився м'якiстю надзвичайною. Комунiстичну iдеологiю тут впроваджували без звичної оскаженiлостi. На рок- чи бардiвських концертах, лiтературних вечорах, у театрi лунало таке, вiд чого голова моя йшла обертом. Опальнi московськi чи ленiнградськi дiячi знаходили у Вiльнюсi царину для фронди i вдячну аудиторiю.
   Коли народилось малятко, нам iз дружиною пощастило отримати сiмейний гуртожиток - кiмнату в одному з численних, вишикуваних у рядочок, корпусiв-вуликiв, що їх натреноване око умить вiдрiзнить од звичайних будiвель, - як сироту з притулку вiд дитини, котра зростає дома. Коротають поруч вiк сотнi родин: лисiють батьки, цiлуються на пожежних сходах вирослi чада, до кровi зчiпляються на спiльнiй кухнi сусiдки, iнодi хтось викинеться з вiкна, - а звiстки про отримання державних квартир надходять рiдше, анiж бравурнi репортажi про чергове пiдкорення космосу.
   Але як тiшились ми з окремого, в десяток квадратних метрiв, житла!
   
   Нелегко далась втрата мовного середовища.
    Було якось, впiймав себе на тому, що не пам'ятаю, як називається по-нашому довгастий, перевернутий, звисаючий оно з-пiд даху, конусик льоду.
   Перелякався не на жарт. Гарячково, не здатний думати нi про що iнше, прокручував у мозку варiант за варiантом, поки, дiставшись до гуртожитку, не випорпав з-помiж книжок словника. Одразу вiдлягло, полегшало. Звiсно ж, бурулька!
   Зринув спомин.
    Засипана снiгами сiльська, пiд вишневим дахом, хата. Впритул пiдступає до неї густий триповерховий лiс: внизу - суцiльне брунатне плетиво гiлок мiшаної поростi; вище - яро-зелений, з блiдими стрiлочками новонароджених пагонiв, прошарок сосон; над ними - вивчений за довгi зимовi мiсяцi напам'ять графiчний узор дубових, помережаних воронячими гнiздами, крон. I моя, що розхристаний, без шапки, захлинувшись обм'яклим повiтрям, вискочив на порiг, розриваюча дитинна радiсть вiд споглядання усього цього, а головне - поважно звисаючих з-пiд ринви, величезних, рубцюватих, що ввiбрали до iменi i дзвiн веселкової зливи крапель, i пiднебесний скрип довгожданого жайворонка - бурульок! Хiба мислимо змiняти їх на ту ж, скажiм, тривiальну "сосульку"?
   Але, як не борсайся, не протився, мова вивiтрюється, мертвiє, висипається зернинами з покинутого колоса. Стрепенешся щасливо, коли випаде стрiнути знайомця - давно забуте рiдне слово. А скiльки їх вiдходить нечутно, навшпиньки, пропадає безвiсти, як невiдомi вояки на фронтi? 
   
   Тим часом сигнали перемiн, що докочувались iз Москви, дедалi переконливiшали.  
   Слiдкуючи, хоч краєм ока, за життям Литви, я не мiг не завважити, що i з нею щось коїться. В мiсцевих газетах це проявлялося, зокрема, у вигулькуючих час вiд часу коротеньких замiточках про "окремих екстремiстiв", котрi влаштували десь "антирадянську витiвку", яка, зрозумiло, зазнала невдачi, тобто "не знайшла пiдтримки широкої громадськостi".   
   В останньому писаки не надто вiдхилялись вiд iстини.    
   - Як вам подобаються теперiшнi подiї? Чи не вважаєте, що треба б якимсь чином включитися особисто? - приблизно так часом запитував я кращих, довiрених знайомих зi свого, в основному iнженерно-службового, оточення.     
   - Нема дурних пхатись, куди не слiд! - лунала переконана вiдповiдь. - Вся ця перебудова задумана, щоби органам зручнiше виявити потенцiйних бунтарiв, а, прибравши їх, знов затягти гайки!   
    Пересiчний литовець, сповiдуючи таку фiлософiю, мало рiзнився вiд нелитовця.     
     З яким, пригадую, смiшним, незрозумiлим зараз острахом, ставили пiдписи пiд  безневинною екологiчною, проти нафторозробок на Куршськiй косi, вiдозвою!
   Моя "активнiсть" теж не заходила далi передплати пiвдесятка товстих журналiв, де прорвали греблю заборон немислимi досi лiтературнi публiкацiї.
   Ознаки ж зрушень щодень вiрогiднiшали. Полiтика вставала у центр уваги, витiсняла iншi теми з виробничих курилок, товариських застiль, подружнiх постелей. Загуляли по руках таємнi протоколи до пакту Молотова-Рiббентропа, частiшали повiдомлення про несанкцiонованi владою акцiї. Розчин, досягаючи критичної насиченостi, вимагав лиш центру кристалiзацiї.
   - Чув, що утворився "Саюдiс"? - збуджено вбiг iз новиною юний поет і перекладач з литовської, студент унiверситету, - один iз небагатьох вiдомих менi українцiв у Вiльнюсi. - Декого, хто збирався в Академiї наук, я знаю, - вельми достойнi й шанованi люди!
   Вiдтодi подiї посунули лавиноподiбно. Стотисячнi людськi моря затопили спiвоче поле парку Вiнгiс. Впевнено, наче самi собою, з'явилися красенi - нацiональнi жовто-зелено-червонi прапори. Виникли i вiдкрито розповсюджувались неформальнi газети, стрiмко долаючи шлях вiд жовтуватих, з ледь проглядаючими бляклими текстами, листочкiв, до багатосторiнкових, уповнi респектабельних видань.
   Масовi заходи, завдяки органiзацiйному хисту литовцiв, проходили велично, злагоджено, у святковiй, пiднесенiй атмосферi. Хоча мiтинги були, зазвичай, виразом протесту, радiснi почуття брали верх над гнiвними. Виник i вмить закрiпився термiн - "спiвуча революцiя". Вiн не лише фiксував, що велелюднi зiбрання неодмiнно супроводжувались пiснею, а й влучно передавав сам їх настрiй.
   
   Кожен новий успiх розтоплював, здається, цiлi крижанi поля страху. Прибалтика щобiльш перехоплювала iнiцiативу вiд Москви. Сюди, до нас, змiщувався епiцентр демократичних перетворень.
   Протидiя мiсцевих, змушених iти на поступку за поступкою, властей виявлялась млявою, неефективною. "Саюдiс", як i Народнi Фронти Латвiї та Естонiї, використовував ухильнi формулювання типу: "створювати соцiалiстичний ринок", "разом iз партiєю поглиблювати перебудову". Але не пiдлягало сумнiву, що це лишень фiговий листочок, - справжнi ж плани сягають значно далi.
   Оточення моє зазнавало разючих змiн. То той, то iнший вчорашнiй збайдужiлий спостерiгач, здолавши боязкiсть i сумнiви, ставав зацiкавленим учасником. Але якщо литовцi, за рiдкiсними винятками, захоплено ловили усе, чинене "Саюдiсом", то решта населення розшаровувалась. Беззастережно пiдтримували новонароджений рух одиницi, основна ж маса сприймала його рiст з побоюванням i недовiрою. У цьому середовищi не дивина було стрiтися з чутками про пiдступнiсть "мiсцевих", котрi лиш вичiкують зручного моменту для розправи iз нами, чужаками.
   I ще я бачив, що той, хто ставав у ряди прибiчникiв, з учорашнього, поглинутого лиш особистим, обивателя робився людиною наснаженою, спрямованою до вищого, - наче отримував якийсь додатковий орган. Той же, хто виступав проти, навiть при солiдному iнтелектуальному багажевi, ставав нецiкавим, дрiб'язковим буркотуном.
   Мiй попереднiй життєвий досвiд не полишав мiсця iлюзiям щодо наявного суспiльного устрою. Литовцi антипатiї чи побоювань не викликали - отож те, що дiялось, мiг лише вiтати.
   Про назрiлiсть перемiн свiдчила хоча б i робота. Тим, хто мав стосунок до обчислювальної технiки, може, як нiкому, помiтна була неспроможнiсть iснуючої системи. Навколо трудилося безлiч обдарованих програмiстiв, та жорстка, всепронизуюча регламентацiя душила творчi пориви, приводила до безнадiйного вiдставання вiд Заходу на цьому магiстральному напрямку технiчного прогресу. Iнiцiатива суворо каралась, плоди багатомiсячної працi нерiдко летiли в смiття.
   Такий же невiдрадний стан справ мiг спостерiгати, буваючи у численних службових вiдрядженнях.
   Якось, повертаючись iз росiйської провiнцiї, де, контрастуючи з ентузiазмом Литви, панував не зовсiм тверезий скепсис, я побачив вулицi Вiльнюса незвично спустiлими. Не один з-помiж нечисленних перехожих, нiби захищаючись вiд поривiв пронизливого осiннього вiтру, тулив до вуха портативний транзистор.
   Причина з'ясувалася дома: пряма трансляцiя Установчого з'їзду "Саюдiса"!
   Коли пiсля чергового вибухово-смiливого виступу багатотисячний зал Палацу Спорту пiдхоплювався, громово скандуючи: "Лєтува! Лєтува!" - здавалося, земля прискорює оберти, виникає щось небувале, незвiдане, даюче початок iншiй епосi.
   Увiйти до iнiцiативної групи для заснування в Литвi української органiзацiї? Якою приголомшливою стала ця пропозицiя бородатого, зосередженого молодого чоловiка!
   Української??? 
   Усвiдомлення того, що належу до не цiлком звичайного народу навiдало змалечку. Згадувалось про це в таких-от, наприклад, випадках.
   ... Сонячний лiтнiй день. Зелений морiжок невеликого стадiону, де ми, безжурнi хлоп'яки, ганяємо у футбола. Уявляючи себе учасниками чемпiонату свiту, що саме проходить у ФРН, намагаємось копiювати їхнi фiнти, манеру поведiнки.
- Я - Лято! - самозабутньо волає юний форвард.
   - Я - Беккенбауер! - технiчно вiдбираючи м'яча, пiдхоплює суперник.
   - Ми - збiрна Бразiлiї! - вiртуозно перепасовує команда.
   - А ми - Голландiї! - завзято розгортає контратаку iнша.
   - Стiйте! - зненацька скрикує один iз гравцiв - непоказний, занехаяний хлопчисько. - Якi ще, до дiдька, Нiдерланди? Та ми - українцi!
   Вигук приголомшує настiльки, що м'яч котиться убiк, гра припиняється. Поновлюється вона без запалу, дзвiнких iноземних прiзвищ. Не одну, мабуть, похнюплену голову недавньої "зiрки" гризе думка: "Хто ж ми такi, усiма забутi, що не можемо вдостоїтись навiть збiрної?"
   
   "Свiдомим" же українцем я став, як не дивно, за кордоном.
   Коли, ще в часи суцiльних заборон, гостював у родича, польського iсторика, той, наче ненароком, пiдклав до тумбочки бiля лiжка раритетне лейпцiгське видання "Iсторiї України" Аркаса. Пошарпана, зi штампиком якоїсь Громади Кубанцiв у Чехiї, книжка запам'яталася виразнiше, нiж визначнi мiсця Кракова й Варшави. Навала незнаних фактiв, дiаметрально протилежне трактування вiдомих, а, головне, безкомпромiсно самостiйницький дух справили незгладне, переворотне враження, вiдкрили велич i трагедiю нашого народу. Зародилось усвiдомлення, що зробити хоча би що-небудь для його користi - не найгiрше застосування сил.      
   
   Органiзацiї???   
   Досi, через неодмiнну їх протруєнiсть iдеологiєю, я цурався активностi в будь-яких органiзацiях. Формою спротиву нав'язливiй системi обирав неучасть, заповзятливим пiонерсько-комсомольським вожакам прислужився хiба що як негативний приклад.
   
   В Литвi??? 
   Iз землякiв, що зрiдка стрiчались, бiльшiсть вважали за краще не афiшувати своє українство, а якщо й згадували, то ухильно, наче винувато. Чи здатнi будуть ворухнути хоч пальцем заради нього?
   Сумнiвiв, одне слово, вистачало. Та, повагавшися хвильку, згоджуюсь. Чому б, зрештою, i не спробувати?
У той момент доля здiйснила крутий вiраж.
   В iнiцiативнiй групi нас семеро - мiнiмальна за законом кiлькiсть для реєстрацiї.
   Зустрiчаючись ледь не щовечора у когось вдома чи на роботi, розробляємо проекти документiв. Жадiбно, як суха губка воду, вбираємо iнформацiю. 
   З'ясовується: тiльки у Вiльнюсi українцiв тринадцять з гаком тисяч, а всього в Литвi - сорок чотири.
   О-го-го яка маса!  
   Високий i рiвень освiченостi - тут ми другi серед народiв республiки (пiсля, звiсно, євреїв). В Каунасi мiж вiйнами уже iснувало Товариство. Видавало часопис, провадило радiопередачi, ставило "Наталку-Полтавку". 
   Отже, маємо навiть традицiю.  
   
   Упоравшись iз паперами, запрошуємо всiх, хто вiдомий з особистих контактiв, вiдгукнувся на оголошення.
   I от вони - українцi Литви - зринають iз мороку, матерiалiзуються.
   Хто ввалюється розв'язно, по-хазяйськи, а хто закрадається, нiяковiючи, довго не зважуючись переступити порiг.
   Хто вiртуозно володiє мовою, сипле приповiдками, хто у муках виколупує з атрофованих запасiв слово за словом, хто ж, маскуючи незнання, затято мовчить.
   Дома звикли розмовляти литовською, росiйською, польською - дуже рiдко українською.
   Наскiльки вiдмiнно може звучати наша, принесена з далеких мiж собою регiонiв, понавбиравши акцентiв, мова!
   А яке розмаїття професiй! Що не людина - новий рiд занять: iмпозантний актор, червонолиций обвiтрений колгоспник, юна школярка, бiлоголовий священник, штурман, вчителька, музика, столяр, фiлолог, квiтникар, бухгалтер, науковець, домогосподарка, студент, художник, фотограф, лiкар, вiйськовослужбовець... Найгустiше ж технарiв, iнженерiв. Є кандидати наук, володарi кiлькох вузiвських дипломiв.
   Дуже багато хто, наобiцявши з сiм кiп, щезає. Але частина затримується, проявляє цiкавiсть, береться потихеньку до працi.
   Коли люб'язна господиня запросила на вечорницi, переконуємось, що жiнки на чужинi нiяк не розгубили кулiнарного хисту. Гамiрне застiлля зблизило, виявило характери, уподобання, заодно i вокальнi здiбностi. 
   
   Трапляється й така (анонiмний телефонний дзвiнок) реакцiя: 
   - Що затiяли, недобитки?! Заждiть-но, поскручують вам в'язи! Я теж, мiж iншим, українець, знаю вiд батька, як розбиратися з бандерiвщиною!  
   Що ж, i таке не дивина.  
   
   Перша спiльна справа благодiйна. Об'єднуємо членськi внески, щоб переказати їх потерпiлим од страхiтливого землетрусу в Вiрменiї.
    Нiхто, зрозумiло, не має жодного досвiду. Аби запозичити його, часом вибираємось поглянути на iншi, паралельно створенi угруповання. Тi, кому пропаганда навiшувала жахнi ярлики "бiлоруських нацiоналiстiв", "латвiйських фашистiв", "сiонiстiв" i тому подiбне, виявляються цiлком, начебто, порядними, миролюбними людьми.
   Просуваємось уперед зi зривами, навмання, часто покладаючись лише на iнтуїцiю. Зате як окрилює кожен, хоч найдрiбнiший, здобуток! Як манливо рухатись у незвiдане, ступати неходженою землею, вiдчути себе, замiсть "гвинтика" тоталiтарної машини, дiяльним iндивiдуумом! 
   
   Скориставшись нагодою поїхати до Львова на зустрiч випускникiв iнституту, опиняюся в iншiй - гнiтючiй, задушливiй - атмосферi. Як далеко встигла вiдiрватись за останнi мiсяцi Прибалтика!   
   Тьмяним, непроникним смогом зависли над мiстом страх i безнадiя. Мiсцева партократiя мертвою хваткою затисла неформальнi прояви. Мiтинги заборонено з лiта. Про альтернативнi засоби масової iнформацiї нiчого й казати.
   З млявою недовiрою сприймають мої свiдчення про демократичний поступ Литви знайомi, родичi, колишнi однокурсники. 
   
   Перед Оперним театром застаю спробу мiтингу. Ледь розпочала промови охоплена мiлiцейським кордоном жменька вiдчайдухiв з Гельсiнської спiлки, раптовий снiговий шквал звiв видимiсть до нуля. Через хвилину-другу, коли бiла завiса розсунулась, на місці виступаючих зяяла порожнеча. 
   Випадково дiзнаюсь, що вiдзначатиме рiчницю Товариство Лева, яке, зародившись пiд егiдою комсомолу, поряд з охороною довкiлля зайнялось нацiональним вiдродженням.
   Вже у фойє, де розгорнута художня виставка, потрапляю в рiзко контрастуюче зi щойно баченим на вулицях силове поле ентузiазму, мистецьких пошукiв.
   У залi - кiлькасот, переважно молодих, людей. Багато хто у яскравих народних костюмах. Самокритично аналiзують iзроблене, визначаються на майбутнє.
   Моє коротеньке, пiд кiнець зборiв, повiдомлення про реєстрацiю у Вiльнюсi українського товариства i пропозицiя, в обмiн на культурну пiдтримку, допомогти у друковi, викликають несподiваний фурор. Веселi, енергiйнi юнаки та дiвчата, взявши у полон, провадять на неофiцiйну частину - святкування "Андрiя".
   А тут, у модерному, на мiськiй окраїнi, клубi, стiльки цiкавинок, талантiв - голова паморочиться!
   Менi вiддають почестi, яких нiяк не заслуговую. Про литовськi подiї мушу переповiдати ще i ще i ще раз - iнтерес викликають найменшi подробицi. "Атгiмiмас" ("Вiдродження") - газета "Саюдiса" - виявляється найкращим, безцiнним подарунком. Блокнот заповнюю прiзвищами, адресами, контактними телефонами. Кишенi набиваю грiшми - замовлення на передплату литовських газет, пересилку пiдручникiв з мови.
   Для бурхливого, з символiчною дозою алкоголю, застiлля, iгор, пiсень, танцiв, вiдтворення старовинних обрядiв, короткою виявилась груднева нiч. Повертаючись, маю десятки нових, немало з яких вже лагодяться у гостi, друзiв.
   Оскiльки тяга до заснування осередкiв iснує в кiлькох мiстах республiки, товариство назвалось Громадою українцiв Литви.
   Зустрiчi у Вiльнюсi проходять по недiлях, коли видiлив невеличку залу Палац профспiлок.
   Майже щоразу загальну увагу   вiдтягає   якась несподiванка.  Чи то з'являється свiжий, з неординарною долею, мешканець Литви, чи цiкавий гiсть з України.
   Обговорюючи найрiзноманiтнiшi - вiд вузько-громадських до всепланетних - теми, важко укластися в рамки вiдведених двох з половиною годин. Iнколи дискусiя саме у розпалi, коли її перериває чекаюча за дверима бiлоруська "Сябрина". Тодi можемо спуститися в кафе i, зсунувши столи, продовжити за фiлiжанкою кави. Адже ми так довго не мали нагоди спiлкуватися рiдною мовою!
   Атмосфера зiбрань зазвичай напружена. Найсуперечливiший, що робить її вибухонебезпечною, пункт - полiтика.
   Здавалося б, iз самого початку акцентувати на нiй недоцiльно. Iнакше отримаєш замiсть задекларованого широкого об'єднання українцiв Литви крихiтну, вузькоскеровану групку.
   Беззастережно пiдтримувати "Саюдiс" готовi одиницi. Чимало землякiв пiдпало пiд вплив органiзацiї "Вєнiбє-Єдiнство-Єдносць", що, як тiнь, намагаючись протидiяти всiм його крокам, виникла слiдом за "Саюдiсом". А багато хто полiтики сахається, як вогню, i, почувши ризикованi вислови, може вiдiйти назавше.
   Та лiдер наш, керуючись, вочевидь, благородними замiрами, настiйно прагне розвернути стерно на вiдверто просаюдистський курс. Наполiг також, аби статус учасника Громади узалежнити вiд рiвня володiння українською мовою. При такiй лiнiї вiн, як ведучий засiдань, доволi часто потрапляє у скруту, губить темп, конфузиться. Iнодi, через незгоду, хтось виходить, хряпнувши дверима. Було, що з цiлком надуманого приводу - рiзного ставлення до зiткнень у Закавказзi - покинуло збори пiвтовариства.
   Менi, котрий мав спершу намiр якнайретельнiш приглянутися з тiнi, доводиться часом, для порятунку становища, втручатись, перехоплювати iнiцiативу.
   Брати слово - адже все лишень налагоджується - пробує немало хто, та пороху, як правило, старчає ненадовго. Я теж попервах мимрю, червонiю, не одразу знаходжу, як звернутись до кiлькох десяткiв майже незнайомих, таких у бiльшостi солiдних людей. Але, оскiльки пом'якшувати напруження начебто вдається, в конфлiктнi миттєвостi уже завважую спрямованi у свiй бiк погляди.
   Занепад пануючої в суспiльствi iдеологiї спричинює рiст впливу релiгiї.
   Щойно заснувалося товариство, до нього почали вчащати священики: то сивий, ветхий, з десятирiчним табiрним стажем, то молодий, з екстравагантною борiдкою, вельми обiзнаний у сучаснiй фiлософiї.
   Слухаючи їх не без iнтересу, я, однак, не здатен був перейнятися мiстичним, що дозволило б прилучитись до проповiдуваного, почуттям. Найпереконливiший доказ упертий мозок стрiчав десятком контраргументiв. Зрослому в помiрно вiруючому середовищi перешкаджало пiзнiше, що зумовило свiдомий вiдхiд вiд будь-якої релiгiї, пiзнання свiту.
   Немало ж слухачiв виявляють бiльшу податливiсть. Чи не найлегше перехiд дається схильним до вiри: вiд комунiстичної до християнської, схоже - лише крок. I ще, помiчаю: досить зачепити релiгiйну тематику - нiзащо не виплутатись до кiнця зiбрання.
   Зрозумiло, не оминули таку компанiю, як наша, фiлери iз всемогутнього, нарощуючого, подейкують, незважаючи на перебудову, штати, КГБ. Як до цього поставитись?
   Менi, хоч нiтрохи не вiльному вiд страху, вiдкрите його виказання здається надмiрною розкiшшю. Оскiльки усiх непроханих гостей на чисту воду нiяк не виведеш, краще, аби не загострювати становища, про них i не згадувати: адже сумнiватись треба б у кожному порiвну. Чи не шкiдливiше вiд стукача - розповсюдження взаємних, здатних унеможливити будь-яку конструктивну дiяльнiсть, пiдозр.
Схильнi до подiбного теж, на жаль, вiднаходяться.
   Але, незважаючи нi на що, якийсь здоровий, досить несподiваний для мене, дух дозволяє маленькому, такому нестiйкому ще, колективовi неухильно просуватися вперед, долати усi труднощi.
   У випробуваннях поступово виламується кiстяк Громади. З вiдходом слабких лишаються тi, хто ладен працювати, не жалiючи себе.
   Ми робимо розвiдку про вiльнюськi мiсця проживання Шевченка. Вiдшукуємо могилу iншого українського велета - Якова Головацького. Готуємо й заслуховуємо на зiбраннях iсторичнi доповiдi. Звикаєм до нових слiв "емiгрант", "дiаспора", "iмперiя". Зустрiчаємось як iз литовськими, так i заїжджими з України митцями, найперш лiтераторами. На Рiздво приголомшуємо Вiльнюс небаченими тут убраннями прибулих зi Львова вертепiв.
   Проводимо, аби сповiстити про утворення Громади ширше коло землякiв, кiлька концертiв.
   Згадку про один iз них пiд час останньої зупинки оживила випадкова попутниця. I в образi, й у поведiнцi її вчувалося щось незвичне: не тiльки те, як смiливо й безпосередньо, - що не зовсiм характерно для її народу, - звернулась, вiдрекомендувавшись першою (в Литвi можна бачитись як завгодно часто, лишаючись, через брак вiдповiдного приводу, незнайомими). Звуком iменi - Iнна (вимовила саме так, хоча литовською - "Iна") - не здогадуючись, розбудила непомильно знаний мотив.
"О, панно Iнно, панно Iнно!"
   ... Ледь зiп'явшись на ноги, товариство ризикнуло запросити зi Львова естрадний театр пiснi. Вiн об'єднав творчi особистостi настiльки яскравi, що спiвпрацю їх в одному гуртi уможливив хiба що той нечуваний, свiтанковий час.
   Художнiй керiвник театру, широко вiдомий, за переказами, як неперевершений виконавець народних пiсень i талановитий композитор, при особистому контактi виявився чи не найскромнiшим, найiнтелiгентнiшим серед артистiв. Середнього зросту, кремезний, старiючий, чи то самозаглиблений, чи просто втомлений з дороги, вiн, коли ми перед виступом показували гостям мiсто, спроквола, начебто неуважно, крутив довговолосою розкуйовдженою головою, доброзичливо, але вкрай лаконiчно, вiдповiдав на питання.
   Концерт привабив глядачiв, рiзними вiтрами, у рiзний час вирваних з України. Декотрi встигли достатньо потинятися свiтом, iншi тут, у Литвi, народились. Хтось визначився активним прибiчником нацiональних вiдроджень, а хтось пiдiйшов безпосередньо з промосковського мiтингу.
   Щедро обдарованi, хвацькi, iронiчнi хлопцi виконували перед ними власнi пiснi, музику, читали пародiї, розiгрували скетчi.
   Чудовi, проникливi, високохудожнi твори змушували будь-кого - навiть тих, хто, може, свого часу покинув Україну з прокляттям на устах, - вiдчути себе живою, невiд'ємною її часткою. Та приявнi у декотрих номерах гострi, вихопленi прямо з жаровнi львiвських полiтичних баталiй, пасажі частина публiки стрiчала "на ура", а частина - насторожено, ледь не вороже. Формальна розкутiсть нерiдко епатувала законсервованi смаки дiаспорника. Iнодi, як вияв напруження мiж сценою й залом, в шаленiючi оплески вривався злостивий, недоречний вигук.
   Так тривало, допоки iз-за кулiс, з розкiшною дванадцятистрункою на широкому ременi, не зринув той, кого лишень годину тому бачили начебто втомленим i апатичним - невпiзнанно молодий, високий i ставний, казковий лицар. Шляхетна хода, переможний погляд, замрiяна усмiшка вмить прикували загальну увагу.
   Ледь забринiли понад зачаєною тишею негучнi, все наростаючi перебори, пролунали вступнi, молитовно вимовленi слова: первородне, вiдновлене пiсля довголiтнiх пiдмiн, "панно", трепетне, нiби крильця метелика, "Iнно", - а вже виникло щось таке, вiд чого присутнi наче знялись над землею, зависли у невагомостi. 
О, панно   Iнно,  панно  Iнно!
Я  -  сам.  Вiкно. Снiги...
Сестру я вашу так любив,
Сестру я  вашу так любив -
Дитинно,  злотоцiнно.
Любив? - Давно. Цвiли луги...
О,  панно Iнно,  панно Iнно,
Любовi усмiх квiтне раз,
Любовi усмiх квiтне раз,
       Любовi усмiх квiтне раз - ще й тлiнно...
   
   Нi, так проспiвати можна тiлькипо-українськи! 
   Розбуджена   мелодiєю  лiрична перлина  юного,  ще не зламаного, Тичини, милозвучнiсть асонансiв i алiтерацiй "солов'їної"   мови,  неперевершена  майстернiсть,  знавцем  народного   мелосу, виконання, змусили випадково зiбраних, нашорошених блукальцiв i страждальцiв, забувши незгоди й суперечностi, перетворитися на єдину, безтiлесну, вдячну й сприйнятливу iстоту, а коли завмер останнiй акорд - божевiльно, до водяних пухирiв, розтовкати долонi, недовiрливо, новонароджено роззираючись довкола.  
    Скромно, нiяково, нiби повернувшись iз iншого, витвореного мистецтвом свiту, всмiхався автор. Посеред талановитих, яким нiчим дорiкнути, артистiв вiн примудрявся пiднятись на голову.
   Для мене ж той випадок став найвищим, найчистiшим, з яким доводилося стрiчатись, виразом кохання - самозреченого, довiрливого, боязкого, безнадiйного, - а iм'я невiдомої, раптово явленої з безоднi часу Iнни - його символом... 
   
   Остогидле, навiжене - трапився автобус iз невiдлагодженим глушником - ревiння моторa, тягучi, нескiнченнi кiлометри.  
   Давно вже насунулась темрява, позаду лишилась поблимувати вогниками Рига, а додому ще ой як неблизько!
   ... Якось пiд вечiр звертається голова Громади - чи не згоджусь термiново надати хорошим хлопцям друкарську машинку?
   Заснiженими провулками примандровуємо з ним у двiр нiчим не примiтного особняка. Усерединi ступаємо в густу хмару цигаркового диму. Рiзко на мить обiрвавшись, запальна багатоголоса розмова спалахує заново.
   Вияснивши, що тип доставленого пристрою нiкому не знайомий, мене просять пособити iще й друкуванням.
   Влаштувавшись на двох стiльцях у закутку, де менший бедлам i поряд цокоче iнша машинка, беру накиданий кострубатим почерком документ: "Звернення до iнтелiгенцiї Радянського Союзу". Заглядаю у довгий, на цiлий аркуш, список пiдписiв. Овва! Перелiк органiзацiй, найм'якший офiцiйний прикметник до яких - "екстремiстська", а навпроти - вiдомi iз зарубiжних радiоголосiв прiзвища дисидентiв. Сам текст лишає далеко позаду теперiшнiй бар'єр дозволеного.
   Тамуючи зрадливий лоскiт пiд грудьми, берусь, редагуючи по ходу форму деяких зворотiв, до працi. Одночасно пильно, напружено всотую навколишнє.
   З кiмнати в кiмнату стрiмко снують кiлька десяткiв середнього вiку, сухорлявих, переважно невисоких, чоловiкiв у темних, дiлових, наче з чужого плеча, костюмах i при краватках. Волосся у декого, схоже, ще не встигло як слiд вiдрости. Бадьорi, сп'янiлi вiд свободи голоси, мiж яких видiляються хриплуватiстю кавказькi, сиплють правозахисною термiнологiєю, дiляться тюремними, табiрними історіями, згадують друзiв, що лишаються в мiсцях вельми вiддалених.
   Є i земляки. "З українцiв, - чую, - походять найлютiшi гебiсти, але й наймужнiшi полiтв'язнi".
   Взаємини мiж присутнiми надзвичайно сердечнi. Кожен, виявляючи потрiйне, небачене в повсякденнi лицарство, прагне поспiлкуватись iз кiлькома, теж знайомими з допитами й пересилками, прибалтiйками. Певно, жiнки цi вартi поклонiння.
   Якщо хтось, аби похапцем перекусити, забiгає на кухню, користується, iгноруючи нiж та виделку, тiльки ложкою. Бравада, чи дiйсно невикорiнювана арештантська звичка?
   За пiвнiч проводжаємо до вокзалу кiлькох краян. У них передчасно потемнiла шкiра обличчя, розложистi вуса, добрi, навiть наївнi, очi. Навперебiй захоплюються "найвiльнiшим мiстом Вiльнюсом", де змогли так безперешкодно зiбратися й провести дводенну зустрiч.
   Вiд початкової моєї наcтороженостi не лишилось i слiду. Приглядаюся до супутникiв iз захватом та шанобою. Простi, дотепнi, незлобивi, аж нiяк не геройськi з вигляду, люди це, безумовно, особливого гатунку.
   Пiд час армiйської служби я стрiчав непiдробних, готових без вагань пiдставити вiдчайдушну голову пiд кулi, смiливцiв. Та хоробрiсть їх, випробуваних вогнем, водою й Афганiстаном, безслiдно розвiювало наближення особiста.
   Цi ж учорашнi зеки про "гебню" говорять з презирством, заради переконань готовi хоч завтра вернутись за грати. Не чути вiд них i скарг на жорстоку, що вiдiбрала найкращi роки, долю. Швидка, жвава мова позбавлена вироблених радянськими часами замовчувань, натякiв, евфемiзмiв.
   Вражаючись на диво рiзностороннiм (коли тiльки встигли набути?) їхнiм знанням, можу, проте, зауважити в тих досаднi прогалини. Один iз всесвiтньовiдомих противникiв комунiзму не знайомий, виявляється, з "Бiсами" Достоєвського.
   Рвуться у бiй дисиденти несамовито. "Нам би газетку тиражем тисяч десять - умить перевернули б Україну!" Легко спалахують, готовi змагатися за дрiбничку. Побажання "Сiдай за мемуари!" прибирає в їх устах глузливого вiдтiнку.
   Перед розставанням я достеменно закохуюсь у цих людей. Поряд з ними цiкаво, окрилююче i - незатишно: усвiдомлюєш власну нiкчемнiсть. Мабуть, що дворушницька, наскрiзь просякнута брехнею, попередня дiйснiсть могла готувати мiсце для них хiба що у казематах.
   А передруковуванi звернення вже назавтра можу почути в "Голосi Америки".
   ... Чалапаючи розмоклим снiгом попри закличнi зблиски вогникiв пивбару, довжелезними сходами здiймаюсь на Тауро (Турячу) гору. Це раз на тиждень, вечорами, збирається Рада Вiльнюського осередку.
   Клишоногий дiдуган, вахтер Палацу профспiлок, довго комизиться, поки знайде ключа. Для старого це форма спiлкування, спосiб виказати власну значущiсть. Трапляється, що кiмнати усi зайнято, - тодi присядемо на стiльцях у фойє чи навiть у гардеробi.
   Поволi, один за одним, стягуються члени Ради, пiдходять просто зацiкавленi. Зморенi пiсля робочого дня обличчя, запаленi очi, глухi голоси. Хтось нишком вкидає до рота таблетку. Дома полишено важливi справи, некормленi сiм'ї. А як приємно б розслабитись перед телевiзором, полистати книжку!
   Починаєм обмiрковування невiдкладних громадських заходiв, розподiл обов'язкiв.
   Заплановано, наприклад, приїзд ансамблю. Хто вестиме переговори з гостями? Хто забезпечить їм готель? Хто придбає зворотнi бiлети, замовить залу, напише статтю, "проб'є" її в газету? Хто розповсюдить квитки, розклеїть афiшi, роздасть запрошення? Хто зустрiне артистiв, розважатиме їх, проведе на нiчний поїзд?..
   Все це в умовах, коли кожна, здавалось би, дрiбниця може легко перерости в нерозв'язну проблему: мiсць у готелях нема, мiжмiський телефон не з'єднує, залiзничнi квитки давно розпродано. А скiльки часу i сил вiдбирає соцiалiстичний, з тотальним дефiцитом, побут! Доводиться набувати десятки нових навичок, вiдкривати притлумленi досi здiбностi.
   Той, хто звик уникати роботи, знайде привiд ухилитись вiд неї й тепер. Перевантажений звалить на себе ще один тягар.
   Поступово розмова розкручується все ширше. Якого iще вiдомого митця запросити? Якими українськими акцiями подивувати Вiльнюс? Чим розворушити вперто дрiмаючих, пасивних краян?
   Iдеї, бiльшостi з яких не судилося здiйснитись, так i вилiтають з розпалених голiв. Плани сягають фантастичних висот. Забуваються втома, турботи, взаємнi непорозумiння. Дiлову рiч пересипають жарти, приповiдки, потiшнi житейськi iсторiї. Ми - друзi, брати, однодумцi, богатирi: штурмуєм захмарнi висоти. Мета, що об'єднує нас, така благородна!..
   Виходимо пiзно вночi, похрускуючи щойно намерзлим льодом. Випадковий перехожий зачудовано озирається на лементуючу дивною мовою, запально жестикулюючу ватагу.
   Завершальне речення уривається на пiвсловi з дверей пiвпустого останнього тролейбуса.
   Вдома намагаюсь якнайтихше вiдчинити дверi, беззвучно прошмигнути спiльний для двох кiмнат крихiтний коридорчик. Все одно чути визивне, багатозначне покашлювання сусiдiв. Поринаю в задушливо-густу, жарку темряву кiмнати, навпомацки оминаю дитяче лiжечко, якомога обережнiше, аби не звалити що-небудь, роздягаюсь.
   - Що там трапилось таке нагальне? - крiзь сон видихає дружина. - Чи не пожежа?
- О, багато всього! Зажди, розповiм наранок.
   ... А от просаюдистське крило Громади рушає на черговий, лiк яким Литва уже, певно, згубила, мiтинг.
    Нас набагато, але прапор, самотужки сшитий з блакитного й жовтого ситцю, трiпоче високо, притягує всi погляди. Почуваючись акторами на сценi, крокуємо, розправивши плечi, гордо пiднявши голови. Дiставшись до мiсця, куди пiслягрозово збiгаються людськi потоки, проштовхуватимемось, аби бути помiтнiшими, ближче до центру. Там тiсний натовп захистить од вiтру, палкi промови зiгрiють на холодi.
   А поки йдемо, час вiд часу природня цiкавiсть котрогось мiсцевого, що довго приглядався збоку, смiливця бере таки верх над цивiлiзованою стриманiстю:
   - Атсiпрашау, кєно чя вєлява? (Перепрошую, чий це прапор?)
   Почута вiдповiдь змушує хапати, нiби риба на сушi, повiтря, ошелешено перепитувати:
- Ук - ра - i - нє - чю???
Радiсть вiдкриття безмежна:
   - Українцi - мають символiку! Оце ж бо так! Молодцi! За нашу i вашу свободу!
   Спроба додати щось по-нашому кiнчається, найчастiш, спотвореним: "Здоровенькi були!"
   Менший подив викликало б, певно, знамено Еквадору чи Нової Гвiнеї. 
   Ех, несолодко належати до недержавної нацiї...
   До весни життя Громади ще iнтенсивнiшає. Особливо широко - з приїздом найвiдомiшої виконавицi народної пiснi, спектаклем молодiжного театру того ж Товариства Лева, пробою власних творчих сил - вiдзначили Шевченкiвськi днi.
  Щобiльш засмоктуюча дiяльнiсть поглинала усе моє дозвiлля, вiдривала вiд сiм'ї, гальмувала професiйний рiст. Потреба вiдмовлятись вiд усталених звичок i уподобань викликала внутрiшнiй спротив, породжувала душевну кризу. Чи не покинути, поки не пiзно, усе це, вернутись до розпорядку спокiйнiшого та впорядкованiшого?
   Саме у цi вихiднi, коли проводиться черговий захiд - концерт популярних на Українi братiв-кобзарiв - я поклав собi не брати участi в його пiдготовцi, а, вирвавшись iз неперервностi справ, осмислити становище, i, поглянувши заодно, до чого прийшло трiшечки "старше" українське Земляцтво в Естонiї, прийняти, можливо, рiшення.
   Проте, чим ближче пiд'їжджаємо до Вiльнюса, тим яснiш усвiдомлюю: шляху назад нема, всi помисли нерозривно прикутi до Громади.
Як там у наших? Що нового? Чи вдало провели концерт?
   Коли посеред ночi автобус розкидав екскурсiйну групу по притихлому Вiльнюсу, я, вийшовши в числi перших, поспiшав додому з переконанням, що вже назавтра знову занурюсь у виснажуючу, нескiнченну, таку уже невiддiльну вiд мене, громадську круговерть.
   Прагнучи закрiпитись на паперi, розмаїття подiй у Громадi оформляється в iнформацiйний вiсник. Невеличка газетка, що друкується на машинцi, а розмножується ксерокопiюванням, має успiх i в Українi. Я, окрiм постiйного дописування, беру на себе роль коректора, а згодом i макетувальника.
   Добиваємось, хоч коротких i лише двiчi на мiсяць, регулярних українських передач на литовському радiо. Першi випускаємо, затрачуючи неймовiрну кiлькiсть нервiв. Надалi ж, освоївшись, вчорашнi аматори виходять в ефiр уповнi фахово.
   А я