ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ

- Як ти співаєш, Півне, веселенько...
- А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,
Виводиш гарно так і жалібненько,
Що іноді аж плачу я...
Як тільки що почнеш співати,
Не хочеться й пшениченьки клювати,-
Біжиш в садок мерщій...
- Тебе я слухала б довіку, куме мій,
Аби б хотів співати...
- А ти, голубонько, ти, кралечко моя,
Поки співаєш на калині,
То й весело мені, і забуваю я
Свою недоленьку, життя своє погане
Та безталанне...
А тільки замовчиш
Або куди летиш,-
Заниє серденько, неначе на чужині...
І їстоньки - не їм, і питоньки - не п'ю
Та виглядаю все Зозуленьку мою.
Як гляну на тебе - така ти невеличка,
Моя перепеличко,
А голосочок-то який!..
Тонесенький, милесенький такий...
Куди той соловей годиться?
- Спасибі, братику, за добреє слівце.
Як не кохать тебе за це?..
І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;
І далебі, що так,- пошлюся я на всіх.-
Де взявся Горобець, підслухав трохи їх
Та й каже: - Годі вам брехати
Та одно другого знічев'я вихваляти! -
Пурхнув - та й був такий.

За що ж,- хто-небудь попитає,-
Зозуля Півня вихваляє?
За те, що Півень годить їй
Та потакати добре вміє:
Рука, як кажуть, руку миє.