Панас Мирний
      Хіба ревуть воли, як ясла повні.
      
      ЧАСТИНА ПЕРША
      
      І
      ПОЛЬОВА  ЦАРІВНА
      
      Надворі весна вповні...

.. І ведуть вони між собою тиху-таємну. розмову: чутно тільки шелест жита, травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок, - тремтить, переливається, застигав в повітрі... Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав'яних коників, що як не розірвуться, - і все те зливається докупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього...

Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу...
      Ішов справді парубок. На перший погляд - йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко...

Стоять москалі та одно твердять: "винуваті!", "винуваті!".

      А Максим стояв-стояв, слухав-слухав та й виступив уперед. Його ротний уподобав за його моторність.

      - Я, - каже він, - усьому виною, ваше б-родіє! Я їх напоїв. От уже скільки тут, а не зібрався подякувати їм за науку...

.. Бувши на всьому казенному, не маючи великої недостачі в одежі, - він не жалував нічого свого.

      Лучалося що-небудь роздобути, все те йшло на гурт, на товариські пропої...

      Товариші душі в йому не чули. Коли лучалося йому яке лихо, вони завжди гуртом його виручали...

.. з ними краще, ніж з батьком та матір'ю!"

      Максим, як там кажуть, і горенько покотив! Одно тільки його мучило, одно здавалося гірше печеної редьки, становилося руба у горлі. Це - життя у казармі вонючій та вонюча їжа. Хліб той - чорніший землі, з остюками та ще до того як згадає Максим, глядячи на його, що він у шаплику ногами мішаний, то аж занудить...

. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловіка убив... Хоч і не він, - та вже коли так, то він! Голову ограбив, писаря... Він!.. І людей перепоїв, на лихе підбив... Він!.. І все він, усе він!.. А тепер його, як якого, - прости господи, - душогуба, прилюдно нівечили... били... А воно ж: його тіло - моє тіло! Його б'ють, - мені боляче...

.. Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалів, що так немилосердно, по-катівськи били; на людей, що не тільки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та сміялися... У кожній людині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркий глум над її материнським жалем, над її бідною головою; самий голос бабин, старий та спокійний, здавався їй потайними жартами над нею самою...

Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вийшов з хати та й потяг прямісінько в Крутий Яр.

      - А що Чіпка? як? - стріли його товариші.

      - Нічого... живий! Усе гаразд... Глядіть тільки: ні слова, де були. Сказав, - у чорній сиділи...