Нізамі Гянджеві

Поема "Лейла і Меджнун"

Перекладач: Л. С. Первомайський

Джерело: З книги: Первомайський Л. С. Твори: В 7-ми т. Т. 6: Переклади. / Упоряд. С.Пархомовського.- К.: Дніпро, 1986.

Привід до створення цієї книги у віршах

Мій день у щасті цвів, неначе сад,

І я радів з життя, мов Кейкубад...

Тож гордий будь і радий, трудівник:

Твій скарб є те, що ти до праці звик.

Так жереб свій шукав, так мріяв я,

А вже зоря зіходила моя.

До мене шах свого гінця прислав,

І він наказ до рук мені віддав,-

Чудово писаний прихильний лист

В собі таїв багатозначний зміст,

Немов росою запахущий сад

Розсіяв лал, туркезу і гранат...

Коли ти майстер ювелірних справ,

Без домішок нехай твій буде сплав,

Не забувай, щоб славу зберегти,

В чиє намисто перли нижеш ти.

На тюркський лад слова не личать нам,

Про наш високий рід ти знаєш сам,

Високі ми шануємо права,

Тому й високі личать нам слова!"

Знов на мені невольницьке кільце!

Кров прилила і вдарила в лице...

Вона, мов пташка, злине в небозвід,

Але я й там знайду красуні слід.

Хай іскрою сховається в скалу -

Залізом звідти виведу Лейлу.

Покіль її тобі я не віддам,

Спокою я не знатиму і сам!"

Меджнун почувсь, мов птиця на крилі,

І другові вклонився до землі:

"Слова твої - бальзам на мозок мій...

Але не зв'язуй по руках мене -

Покинь своє карання навісне.

Чекай спокійно й слово дай тверде,

Що безум знов тебе не обпаде.

Дай відпочинок власному вогню,

А я залізну браму відчиню!"

Меджнун, побачивши такий напій,

У ньому визнав порятунок свій,

Повірив Ноуфалевим словам,

Його не гнав, не шаленів і сам

І вогнище своїх палких бажань

Залив на час водою сподівань...

Меджнун у рівновазі тихих днів

На раді розуму в думках зміцнів.

Ноуфаль, великодушний щирий друг,

Звільнив його від мук і осоруг,

Він лиш його в своєму серці мав

І лиш за нього келих піднімав.

Так в радощах, не звіданих давно,

Три місяці вони пили вино...

Я зруйнував твої надії й сни,

І став я бранцем власної вини.

Але страшну покару ти обрав -

Своєю смертю ти мене скарав!"

Так він ридав, і скарживсь, і волав,

Покіль над світом день не відпалав.

Покіль не розгорнула чорний стяг

Пустельна ніч, кипів Меджнун в сльозах...

Там він побачив поруч із своїм

Ім'я Лейли на аркуші однім.

Той аркуш нігтями Меджнун роздер,

Своє ім'я лишив, Лейли - зітер.

Спитав у нього хтось з товаришів,

Чом з двох імен одне він залишив.

Він відповів: "Коли кохаю я,

Своє ім'я навік втрачаю я...

Він ніс з собою злагоду і мир,

І не страшив його захланний звір,-

Вовки його охороняли вдень,

І поруч з левом уночі олень,

Лисиця й заєць, тигр і ніжна лань

До нього йшли, як друзі, без вагань.

Коривсь йому тварин і звірів стан,

Він царював над ним, як Сулейман...