Барановський Г.О.


ПЕРЕЙДЕНА НИВА

Присвячую
своїй родині та соратникам -
товаришам по роботі протягом
1956-2000 років.


Хіба самому написать
Таки посланіє до себе
Та все дочиста розказать,
Усе, що треба й що не треба...

Проте щось не писалося... Я сам собі нагадував одного діккенсовського персонажа, що завів собі чималого зошита, надписав на його титульному листі слово "Меморіал" і тільки щоденно милувався тим зошитом та мріяв про те, що буде у ньому написано, не написавши жодного рядку до своєї смерті. За той зошит мені правила електрична друкарська машинка, що на мої прохання була мені надана в користування...

З надбанням цієї потужної техніки, опісля досить тривалого періоду її опанування, я швидко понаписував все що треба і впевнився у повній байдужості до майбутнього музею моїх колишніх соратників, що ніяк не підтримали директорське бажання створити музей.
       Але, набивши на цій роботі руку, я наважився все ж писати свої мемуари, коли мої сини сказали, що вони бажають мати систематизований виклад моїх оповідей про своє життя...

Навчання у цій школі для селянських дітей було безкоштовне, як і проживання у гуртожитку, це й привабило туди мого майбутнього батька. Напевне не обійшлося у цій батьковій акції без впливу тітки Надії та вчителів, бо Льоньо був кращим учнем у сільській школі. У студентські роки йому довелося і понаймитувати і бути мобілізованим у якусь з українських армій, дезертирувати з неї, потрапити з документами службовця міністерства фінансів УНР до більшовицької в'язниці, з якої його за кілька годин випустив трибунал, що складався з молодих євреїв у студентській уніформі, коли довідався, що хлопчина не шпигун, а студент, що добув ті документи, аби без перешкод добутись від Кам'янця до Умані на навчання...

У січні 1925 року, після нетривалого перебування в Харкові студентом ветеринарного інституту, батько влаштувався до Луганської сільськогосподарської дослідної станції завідуючим плодово-декоративним розплідником. Ця установа користувалась популярністю у місцевого населення і тому Олексі приходилося частенько показувати своє господарство численним екскурсіям...

Сподівання цілком виправдались і народився здоровий синок автор цих рядків, і тітка надавала молодому подружжю неоціниму допомогу, пораючи цього синка, хоч і була шокована відмовою батьків охрестити мене. Жила бабуся Надія не з нами, але перші два роки мого життя кожен день у нас бувала. Батько працював у Кам'янці агрономом у окружному земельному відділі...

У 1940 році народилася дочка Наталя. Побоюючись труднощів з малою дитиною, сім'я не зважилась на евакуацію восени 1941 року, але і Валеріан і його дружина до самої смерті з жахом згадували, чого їм прийшлось витерпіти у кинутому напризволяще місті і якою ціною вони все таки вигодували свою доньку.....

Валеріан помер у 1959 році, дружина його Іраїда у 1972. Дочки їх повиходили заміж, народили дітей, живуть у гарних квартирах у Фрязіні. Дочка Наталі Катерина вже інженер і теж мама. ЇЇ братик Дмитро живе з мамою, батько його передчасно помер. У Надії син Сергій.
       Моя дружина, Анфіса Олексіївна, за батьком Кузнєцова старша (1923 року народження...

Коли 1937 року одне з цих підприємств від чогось згоріло, його було звинувачено у шкідництві і, за 58 статтею тодішнього карного кодексу Росії, засуджено до 10-ти років таборів. 1939 року Олексу Івановича було звільнено і реабілітовано. З того часу і до виходу на пенсію він працював у системі "Заготскот" керівником пункту, керівником районної контори у Кіровській області в селищі Зуєвка, згодом у селі Мухіне...