Рись


Злива
На землю впала злива,
Принесла мені спокій
І змила біль і розпач
У прірви снів глибокі.

Її потік ховає
Сльозинки на щоках.
Мене вже тут немає -
Печаль лише в віках...

Естетика урбанізму
Що думаю я, зирнувши на хмари,
Побачивши диму хвости?
Кружляють у трубах заводів примари,
Хортами зігнулись мости.

Залякане сонце зійшло між будівель,
У склі запалило зірницю.
Із лісу бетону, з залізних покрівель
Я заглядаю до міста в зіниці.

В очах у будинків замріяний сум
І відблиск ламп денного світла.
Біжить по дротах, життя несе струм,
Надворі помийка розквітла.

І розкладом тхне з дворових провалль,
Із люків у нас під ногами.
Фарбою в небі - новий пастораль.
Здійнялись шосе батогами.

І вдарять свідомість щосили,
Бруківкою просто у скроню.
Ми іншого вже й не просили...
Кислотна сніжинка в долоні.

Силуети соборів і скло -
Так вульгарно, в той час урочисто.
Як в прірву 15 століть тут стекло,
Та я все ж люблю тебе, місто.

***
Твій подих чую біля свого вуха
І губи спраглі, кислі від вина.
В такий момент живу твоїм лиш духом,
Своїм чуттям. І вічність нам дана.

Своїм вогнем мене заллєш і втопиш.
Зігріюсь я. Хай навіть і згорю!
Коли ти поряд, щось зі мною робиш,
Що на ногх вже майже не стою.

Це не любов, бо я так вже не хочу,
Але від подиху біжить по жилах струм.
Ти далі, знаю, підеш теж охоче.
Та нащо це? Лиш привід зайвих дум...

Своє багаття пвлиш. Це природно.
Чого ж я бачу море, дикий пляж?
Благаю я, питай про що завгодно,
Про почуття питанням не обтяж.

Я полетіла би із радістю на погук,
Мені потрібні так твої вуста!
І знову чую твій гарячий подих...
Навіщо складнощі? Й так доля не проста.

А я все більше потребую твої пальців,
Що несміливо бігли по спині.
А поїзд мчить, та надто мало станцій.
І це жахає. Стіни затісні.

Боюся щось від себе загубити,
І наче гімн: Чи скоро наш кінець?
Коли без тебе вже невзмозі я прожити,
Тоді піду
                 у літо
                            навпростець.
Жовто-блакитнеМи народились не тут,
А в зовсім іншій країні,
Хоч в місті той самий бруд,
А поза - той степ і донині.

Кружляє всевидячій крук.
Хоч "воля" - вже слово повжите,
Пробили майданів ми брук,
Як тонкії паростки жита.

У місті червоних знамен
Був колір вже сонця й склепіння.
Шукали нових ми імен
І рвали з душі павутиння.

Згадаймо, хто йшов перед нами -
Було замість стягу їм небо,
Хто йшов золотими ланами,
Свободи відчувши потребу.

Незламний дух волі на згадок -
Нам предки залишили дар.
Щоб не розгубили цей спадок,
Хай в серці палає стожар.

А щоб не забути, ми маємо спомин.
Із давніх давен майорить
Той прапор, де дзвін бань величних церковних
Пливе в василькову блакить.

***
Важкі хмари кров"ю набрякли,
Вони плачуть за згублений світ.
Тонким жалем повітря просякле,
Старий день вже свій склав заповіт.

Я сиджу на кордоні із болем,
Сльози в вікні й на очах.
Він так близько, що можна дістати рукою,
Скло розтрощивши на друзки, на прах.

Моя совість уся чорно-біла,
Хто захоче - поставить ґатунок.
Я ж зігрітися просто хотіла!
Дощ накреслив судин візерунок.

По закритим повікам струмки все течуть.
Що ж, сміливості маю доволі.
Їх у серце пущу.ю щоб пульс тихий почуть,
Шлях відкрити до власної долі.

Я щосили ударю навідліг,
Світ хльосне по щоці навскіс.
Подих зорь хай засяє провідних,
Скалки снів пронизають навскіс.


З повагою
                                    Рись