Екклезіаст: "... нехай помре звір, але й людина теж..."
    
    
    
    (c) Володимир Сердюк
    huzul@ukr...

)
    
    
    Сідало сонце. Відчуття тихої радості опустилось на мене разом із сутінками вечора. Короткого, як то восени, тихого й безвітряного. Я був злегка ошелешений цим відчуттям, яке, нарешті, примирило мене з моїм метушливим містом і важким нервовим днем, подарованим ним...

Я відчув свою молодість, і місто вже не здавалося мені ні напруженим, ані ворожим. Двигун машини працював заспокійливо-рівно, в теплому салоні було затишно і спочатку злегка запахло пропан-бутаном, та рух витіснив цей запах, замістивши його нейтральним запахом теплого заліза, який наповнював душу впевненістю...

Невже ні? Я молю Тебе, закинь мене туди ще раз. А потім ще кудись, де нас знову буде багато, ми будемо молодими й голодними, і вітер зриватиме з наших уст і жбурлятиме об лід, а далі нестиме за море наше скажене: "Слава!".
    
    А може, ті часи вже минають безповоротно, і ось я їду, такий гарний і такий багатий, нічним містом, бурмочу крізь посмішку: "Солдати не повинні гинути просто...

За нашими плечима хтось волочив скрині, а хтось вже окопував техніку "по повному профілю", а ми ніби палили, хоча я й не палю, так, стирчали, розглядаючи незвичний крайобраз, коли він вистрибнув з кущів і побіг униз схилом, сяючи своїми дивними штаньми. Його лікті були притиснуті до боків, і біг він не озираючись...

Все це було не за уставом, дії мої були не вірними, а обличчя заливала фарба сорому від того, що граната летіла по прямій, але не як стріла, а як ліниво кинутий камінь, обертаючись в польоті і щось занадто вже швидко знижуючись, а хлопчина відбігав вліво, усе більш віддаляючись у безпечну зону. Тільки раптом він пригнувся, знову випростався і побіг праворуч, до туманного сліду трассера, аж поки путі їхні не перетнулись...

    Прокляття всім, хто про неї, взагалі, розповідав.
    
    Цвіркуни розривалися в траві, буквально розривалися, я аж спинився, вдарившись у стіну їхнього напруженого крику. Вони кричали на мене. Я крикнув у відповідь, і стало трохи легше...

    Чого я шукаю ночами? Можливо, потрібен моціон, розім'ятися й подихати, але головне - вона. Десь тут, на стежці, в лісі чи в парку я знайду те, що чекає на мене. Відгорну жмут листя і побачу під ним запечатаний вхід до свого царства. Зубів у мене немає, рук та ніг теж. Мускулястим навершям голови я, мов щипцями, зроблю захват...

    
     Вдень та вночі пропливли 27 ліг на захід, може, трохи більше. Вночі побачили, як із неба в море впала дивна гілка вогню на відстані чотирьох-п'яти ліг від судна. Це виглядало як попередження. Я був трохи наляканий і вперше замислився над речами більш глибокими: чому я взагалі тут і чому мушу жити ось таким життям?
    Сам себе заспокоїв, згадавши гасло над воротами школи: "Кожному своє*)  *) Напис над воротами Заксенхаузена...