Каберне "За любов!
Старий друг приніс пляшку вина. Справжній друг - справжнє вино.
- Привіт.
- Привіт!
За звичкою я поцілував другові руку. Не подумайте: друг - жінка. Таке буває. Ії долонь віддає металом. І ще чоловіками. Таке те ж буває: Марія - стріптизерка, "богиня шеста", все її життя обертається навколо нього. А зараз ось - скочила з орбіти.
- Не чекав? - без зацікавленості питається вона, занурюючи свої тендітні стопи у мої (її!) домашні капці з пухнастим бомбоном.
- Чому ж?! Чекав.
Я не брешу. Друзі та ще й крапелька щастя - ось і все, що є у людини. Тим більше, що Марія у мене 2 в 1: і друг, і щастя.
- Ну тоді накладай на стіл.
Я слухаюсь. Через мить на журнальному столиау опиняються: тарілочка з тонко нарізваним сиром, трошки шінки, два келихи і, звісно, каберне від "Одеського Степу".
Вона елегантно всідається, нога на ногу. Сама спокуса. І трошки отрути. У такі моменті мені хочеться назвати її на сценічне - фальшиве - ім'я. Марина. ТА я швиденько оговтаюсь: адже я чи не єдиний, хто знає її справжнє - Марія. Маруся. Руся.
Колись я звав її саме так. Поки... Доки... Коротше, поки Марія не проміняла, мене на сотні палаючих огней голодних самців - вцяйєристів. Давно це було і далеко: ми обходимо цю тему десятим шляхом. Такі вже ми друзі: можемо говорити про все завгодно, тільки не про нас.
- Відкорнуєш? Чи викликати офіціанта?..
- Пробач. Замислився.
Надто багато вибачаюся", - ловлю себе на думці і лізу до кишені. Не за словом - за штопором. Зручна річ: тут тобі і штопор, і запальничка, і відкривачка. Маріїн подарунок, і на ньому теж написано "Одеський Степ".
Ось так. Пляшка готова для споживання. Пити або не пити - таке питання не стоїть на нашому порядку денному. Хто виголосить тост, і який? Саме це менезараз цікавить. З мене поганий оратор, до того ж я хвилююся, але жодної краплі не проливається мимо келиха. Усі в ціль.
- Знову будем відмовчуватися? Ну, скажи щось красиве!
Як завжди, Марія має рацію. Марія завжди права - на відміну від Марини. Що робити - я підвожу очі: тост, присвячений їй, другу.
- Я... Я дуже радий, що ти прийшла. Я... - мені заважає моя ліва рука, що відполінає, граючись штопором - запальничкою - відкривачкою з написом "Одеський Степ". - Ти не заперечуватимеш, якщо я закурю?
- Тільки після того, як ти закінчиш з тим, що почав, - звабливо всміхається Марія і перекладає ноги, як Шарон Стоун в "Основному інстинкті". - З тостом.
Я киваю, проковтнувши сумніви і згадки про минуле. "Надто часто погоджуюсь".
- Так. Я хочу випитит за те, чого не існує. - (Її брови заігтриговано злітають на чистий високий лоб). - За дружбу між чоловікомо та жінкою.
Моя гостя задоволена. Я помічаю ще по спалаху в її по-бісовському зелених очах.Її повний келих тягнеться до могою Ми цокаємося. Солодко і дзвінко, ніби цілуємося. Від задоволення вона навічть заплющує очі і так і п'є. А я споглядаю, не поспішаю. Її насолода від чудового "багатого" вина передається мені. Я роблю делікатний ковток і встаю на ноги:
- Почекай. Я зараз.
- Знову якийсь сюрприз?
- Почекай.
- А-а, -трішки розчаровано тягне Марія, помітивши, як я перебираю касети біля магнітофону. От, знайшов. Касета всередині допотопного апарата, і з динамиків лунає і взагалі старозавітна бутловська річ (моя улюблена) - "Norvegian Wood":
... binding my time,
drinking her wine...
Так її вино, каберне "Одеський Степ", і вона просить долляти. А я було хотів запросити її на танець... НУ і правильно, що не да??: за нашою неписаною замовленістю, яка поки всіх влаштовувала, єдине в неї, до чого я маю право торкатися - так це її пропахла металом и чоловіками долонь.
Марія за справедливість. Другий тост - за нею. Чарівним у своїй невимушеній граціозності рухом вона поправляє свою ультрамодну зачіску і починає (надто урочито, як на мене):
- Вимкни магнітофон.
- Єсть вимкнути магнітофон!
І раптом - заспівала!

А за вікном лютує місяць лютий
І на вікні малює мертві квіти...

І як заспівала! Чисто, проникливо - янголи позаздрять!
І несподівано почала роздягатися... Повільно-повільно, наче у кіно.

... Біда не в тім, що ти мене не любиш,
Біда, що я тебе не можу розлюбити.

"Маріє! Маруся!! Руся!!! - ледь не закричав я, але промовчав, приголошений. Як давно я не бачив її божественного тіла, її рідної такої родимки між повних духмящих грудей... Хай ті, самці у клубі, щоночі бачать мою Марину оголеною, я - єдиний смертний, перед ким Марія роздягається, і кому співає одночасно!

We've talked until two
And then she said:
It's time to bed...

Саме так. До другої ночи ми насолоджувалися вином і дружньою розмовою. А потім вона залишилася...
Цьомкнувши мене у "напівсонну" щоку за хвилину, як зникнути, Марія невимушено поцікавилась:
- Як гадаєш: матиме успіх цей новий номер? Із піснею, я маю на увазі.
- Біда не в тім...
- Ага, - відповів за нех сполах у бісовських очах.
- Так, - я заплющив очі. - Звичайно.

Isn't it good,
Norvegian wood?

Ще довго язвинувачував себе, лежачи мертвим у самотньому ліжку: не за дружбу треба було пити. Не за дружбу! За любов! І я поповнив келихи.

Юрій Власішен