Алфред Теннісон

Годіва

Перекладач: Михайло Орест

Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995

На поїзд я чекав у Ковентрі;

З швейцарами і конюхами я

Трьох стрілок рух спостерігав високих,

Стоявши на мосту,- і там же в ритми

Одяг легенду гoроду цього:

Не тільки ми, насіння пізнє Часу,

Нове поріддя, що в кружлянні лету

Минуле гудимо, не тільки ми.

Що кричимо про правду і про кривду,

Народ любили, і з ярма податків,

Яке він ніс, обурювались,- більше

Вона зробила, витерпівши пробу,

Жона, що сотні літ тому жила,

Годіва, графа лютого дружина

I пана в Ковентрі. Коли наклав

Податок він на місто, заридали,

Дітей схопивши в руки, матері:

"Його сплативши, з голоду помрем ми!"

Вона піша до мужа. Він ходив

По залі, сам-один, з своїми псами;

На фут звисала борода його,

На ярд - волосся з голови. Про сльози

Жіноцтва повіла вона йому

I мовила: "Сплативши цей податок,

Вони помруть від голоду". На неї

Напівздивовано поглянув він:

"Таж задля них ви не дали б боліти

Мізинцеві своєму навіть".- "Згодна

За них я вмерти",- прорекла вона.

Граф засміявся і Петром та Павлом

Заклявся, потім кляснув по брильянту

В її сережці: "Кажете таке ви,

Аби казати".- "Ні, це правда щира!

Прохаю випробувати мене:

Нема нічого, що я не вчинила б".

I з серця глибу, волохатого,

Немов рука Ісава, мовив він:

"Проїдьте верхи голою крізь місто,

I я знесу податок" - і, кивнувши

Зневажливо, пішов посеред псів

Великими він кроками з покою.

Вона сама зосталась. Всі чуття

В її душі забушували, наче

Вітри, що кинулись з усіх сторін

Один на одного. Перемогла

Одначе жалість. I вона герольда

Послала, щоб при рокотанні сурем

Він місту обвістив жорстку умову;

Що визволить вона народ; але,

Якщо її добро близьке їх душам,

Нехай не ступить до полудня жадна

Нога по вулиці, коли вона поїде,-

А щоб сиділи всі в домах своїх,

Замкнувши двері і заклавши вікна.

I до алькову подалась вона,

I, там усамітнившися, орли

На поясі своєму розстебнула,

Дарунку графа лютого; проте

При кожнім повіві вона барилась

I виглядала, ніби літній місяць,

Напівзанурений у хмару; враз

Струснула головою, і волосся

Заструмувало до колін її;

Квапливо роздяглась; по сходах вниз

Прокралась і, неначе промінь сонця,

Перебігала легко від стовпа

I до стовпа; нарешті досягла

Воріт, де кінь на неї ждав, накритий

Пурпурою з гербами золотими.

I так поїхала вона - у шатах

Цнотливості. Повітря прислухалось,

Пойнятий боязню, вітрець не дихав;

Широкороті голови на ринвах,

Здавалось, приглядалися підступно;

Пса гавкіт паленив їй раптом щоки;

Коня ступання гнало через пульс

Нестримний острах; стіни невидющі

Щілини мали, а вгорі дашки

Примхливі роздивлялися; одначе

Не захитався дух її - і врешті

Замерехтіла крізь готичні арки

На полі білоцвіта бузина.

Назад поїхала вона - у шатах

Цнотливості; і грубіян один,

Істота ница, зліпок глин невдячних,

Що приказкою став на всі часи,

Діру таємно просвердливши, глянув;

Але ще перше, ніж дістали очі

Жадане, мороки побили їх,

I витекли вони: Високі Сили,

Що благородних дум і діл пильнують,

Звели нанiвець низькодушний намір.

Не знаючи того, що сталось, мимо

Вона проїхала. I враз, потужно

Безстидний полудень подав свій голос

В дванадцять поштовхів; з десятків башт

Забили молоти; але вона

Уже дісталась до свого алькову -

I навстріч мужеві із нього вийшла,

Убрана і в вінці, знесла податок

I здобула собі ім'я безсмертне.