Давид Гофштейн

Поезії

Перекладач: Микола Лукаш

Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

* * *

О час! О простір! О число!

На грань хибку я ставлю юний крок,

Правуючи свое русло

В безмежний ваш поток!

За мною на вологу рінь

Моя кладеться тінь.

Така легка моя рука,

В ній вудочка пругка.

Закину вудочку в глибінь,

Бездонну і безкраю,

І краплі вічності дрібні

Сміються - ллються в зір мені

З усього, що впіймаю.

* * *

Удень, коли сонце звершає похід тріумфальний

Закуреним бруком

I стелеться стомлено сонний асфальт

Під жіночі легкі закаблуки,-

Тоді мені часом здається,

Що жде мене щось надзвичайне,

Що диво якесь світлосяйне,

Дощами умите і сонячним чаром повите,

Зненацька навстріч мені вийде...

I духом

Одним тільки рухом

Звільняюся я від журби навісної,

I плащ мій,

Злинялий від спеки палкої,

Просякнутий пилом до краю,

Із мене зміїсто сповзає,

I я мов зникаю...

* * *

Надвечір, як грає на заході сонячне тливо,

Туди пориваються очі мої сиротливо,

Де, наче пощерблена чаша,

Кривавим вином наливаються звільна міждашшя.

У місті, де вмер уже гомін,

Про мене загинув і спомин...

З старою журбою,

В плащі, пересяклім наскрізь пилюгою,

Пускаюся я у непевну мандрівку,-

Вона тепер там десь, далека, таємна домівка.

* * *

Десь там поволі, ледь помітно,

Вже далі сірість огорта,

А тут - таке ще світло,

Така ще яснота!

Там, осторонь,

У мертвій порожнечі неба

Горить ще сонце

Жовтими полотнами полів

(Пора жовтнева),

Вогнями світлими

Замріяних лісів,

Ріки сталево-синьою стягою.

Прощається земля

Без слів

Із царством світла і спокою...

Її лице

Спокійне і погідне,

У кожній зморшці

Струмують тихо

Усмішки прозорі,

Уся вона ласкава і привітна,

I вдячність світиться

В напівпогаслім зорі...

I звернений той зір

До білих стін

Людських осель.

Останній відблиск дня,

Здається,

Людям

Від матері

Напучення несе:

"Ну, годі на сьогодні,

Усім хай буде мир!"

Сонце!

Твое тепло

До повних зібрано комір.

* * *

Останній листопад!

I кожен крок

В глиб осені безжалісно веде мене...

I знову серце

Рветься до зірок -

З'єднатися з далекими едемами.

Поволі йду вздовж огорожі,

I кожен прут,

I кожен пруг

Теплу моїх чутливих рук

Говорить приторком колючим і ворожим,

Що десь за тим принишклим видноколом,

В великім світі

Збратаних стихій,

Крицевими крильми

Уже ширяє холод -

Незрозуміло лютий, незбагнено лихий.

Та тут,

У тихому осінньому осонні,

Так легко приховати до весни

Бажання, ледве втишені,

Хотіння напівсонні...

Душа вже жде

Нових, іще не звіданих

I первісно розвихрених утіх...

О, де ж ви, де,

Нові джерела,

Що спрагу вгасите жадань моїх нових?

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Гіллям осокорів безлистим

I льотом ластівки стрілистим

Благословляю

I вітаю їх!

* * *

Ясний осінній день, день світлого прощання...

Як кожне дерево, як кожний птах,

Я відчуваю біль згасання і зникання -

Й людини радощі, в якої все в руках.

Країни радощі, єдиної на світі,

Де любо сіять хліб і гартувать мечі,

Де вік виправдує страждання цеї миті,

I вдень зникає сум, народжений вночі.

Не втратив я в стрімкім круговороті

Ні радощів буття, ні втіхи самоти,

Буяння мускулів, блаженство крові й плоті

Усе зумів я зберегти.

Ті радощі умножив я стокротно,

До спільної приставши боротьби

I усвідомивши достотно

Ходу величної доби.

* * *

Звершило сонце круг:

Весна і літо, осінь і зима...

Знов полонить мене твоя одвічна велич,

Знов серце повнять радощі і співчуття пройма.

Десь у дальній далечі страждання розплилися,

Хиляться, соромлячись, давнії жадання,

Осяйною яснотою повилися

Всі твої розвихрені, бентежні поривання...

I раптом строге чується веління:

Один лиш раз така буває мить!

Про неї варт прийдешнім поколінням

Пісні створить!

Хай ллється піт, хай ломить тіло втома,

Хай упряж хляпає, діткливо в боки б'є,

Та в свисті батога чуть крил орлиних помах:

Є іще радість, є!

* * *

Стомивсь я в цю мить від всезнання,

Обридло мені всехотіння;

Єдине бажання,

Єдине воління -

Це світле незнання,

Солодке безвілля,

Лиш плинути вдаль із легким хлюпотінням,

Як хвиля, як хвиля...

ПОЧИНОК

Снується з ясного починку

Тонка мов нитка,

Із пруттям зеленим

У бильцях хисткої колиски

Сплітається витко.

. . . . . . . . . . . . . . .

Пронеслися вибриком сонячні роки,

Десь зникли у часі.

Хоч плуталась нитка моя,

А все далі тяглася.

. . . . . . . . . . . . . . .

Той світлий починок

Я знов віднайшов,

Що був загубився, здавалось.

I легше крутитись у прядці,

I прясти, й снувати,

I знати,

Що ниточка світла моя

Не порвалась.

* * *

Мабуть,

Раз в житті буває

День такий хороший, гожий!

Мабуть,

Разом дні усі хороші

Десь зібрались світлим маєм

I обрали одностайно

Цей хороший день вождем!

Мабуть,

Світ увесь, як надзвичайний,

Відзначає теж цей день!..

* * *

            Не плакати, не сміятись,

            а розуміти.

                           Спіноза

Із тобою, світ,

Легко віч-на-віч.

Бачу скрізь твій вид,

Чую скрізь твій клич.

На шляхах земних,

Де шумить розмай,

В небесах ясних,

Де блищить безкрай.

НА ПАРНАСІ

Ще нікому з містечкових

Не траплялось тут бувати;

Я ж прорвався випадково

I, нівроку, пізнувато...

Без наказу, без запросин

Я у пісню взяти ладен

Гір верхів'я й неба просинь,

Неба світлої Еллади.

Я забіг сюди на хвильку

Без запросин, без мандату...

Це зашкодить вам хоч стільки -

Я хотів би вас спитати.

Чи ж тісніша в вас тіснота,

Як один куди змандрує?

Та й не бійтесь - все достоту

Вам віддам, що тут знайду я.

Не змарнуюсь на чужині

I нічого не розтрачу,

Берегтиму, як святиню,

Нашу сутність, нашу вдачу.

Без наказу, без запросин

Я візьму у пісню радо

Гір верхів'я й неба просинь,

Неба світлої Еллади.

БІЛЯ КАСТАЛЬСЬКОГО ДЖЕРЕЛА

Напився, втер уста і вигукнув: "Хвала!"

Той гук удалині

Луною оддало...

Оспіване стократ кастальське джерело!

Спасибі від душі! Ти ж нині і мені

Ущерть того пиття дзвінкого налило,

Натхнення віщого, що зроджує пісні!

Хвала! Хвала!