Джон Апдайк

Голубине Пір'я

Коли вони переїхали до Фаєртауна, всі речі були поперекидувані, попересовувані й попереставлювані. Червону канапу з плетеною спинкою, яка в Оліпгері красувалася на почесному місці в їхній вітальні, а тепер виявилася надто широкою для тісної сільської світлиці, запроторили до клуні й сховали під брезент...

Його трохи непокоїло, що одна річ із того примарного оточення тепер вигрівалася біля вогню в центрі родинного кола і поволі чорніла від сажі. Книжки, що раніше збирали на себе порох у шафі біля піаніно, тут похапцем розсовали без будь-якого ладу на полиці, які столяри прилаштували попід однією стіною...

Голсуорсі, Елеп Гласгов, Ірвін С. Кобб та Сінклер Льюіс, і "Елізабет". Неактуальність того добору збудила в ньому відчуття, що між ним і його батьками пролягла страшна прірва, образлива прірва часу, який сплинув, поки він народився. І йому раптом закортіло заглибитися в той час. З купи книжок, що лежали навколо нього па широких мости

нах старої підлоги, він витяг другий том чотиритомного "Нарису історії" Г...

З самого дитинства йому здавалося, що в них більше всілякого клопоту, як у нього, їхня безпорадність давала йому ілюзію власної сили; тому тепер, стоячії на цьому високому, залитому сонцем пагорбі, він ревниво беріг загрозу, яку відчував, ніби подих вітру на кінчиках своїх пальців,- загрозу, що весь цей широкий краєвид порине в темряву...

О другій годині у фаєртаунській церкві відбувалася, лекція з катехізису. Досі він учився релігії у лютеранській церкві в Олінгері, і вже самий перехід із неї сюди був ганебною деградацією, В Олінгері учні збиралися вечорами в середу, причепурені, ніби на забаву. А потім, коли червоновидий священик, з уст якого слово "Хрнстос" падало, мов розжарений камінь, благословляв їх, найвідважніші з Бібліями під пахвою заходили до перекусної і курили...

Він, здавалося, був трохи не на місці в цій лютеранській парафії. Це була його ііерша посада. Парафія була розкидана: йому доводилось обслуговувати ще одну сільську церкву, віддалену від цієї на двадцять миль. Його "форд" мінливого зеленого кольору, ще півроку тому зовсім новий, тепер був до самих віконець забризканий рудою грязюкою і весь деренчав від їзди нерівними сільськими дорогами, де священик часто блукав на зловтіху багатьом мешканцям...

Йому легшало на серці, коли він бачив духовних осіб: хоч би що вони про себе думали, їхні комірці все-таки були для нього ознакою, що десь хтось колись усвідомив, що ми не можемо, ніяк не можемо піддаватися смерті. Теми проповідей, вивішені на стінах церков, коротенькі уривки з побожних пісень у музичних радіопрограмах, образки із зображенням ангелів і чортів - ось якими крихтами Дейвід угноював грунт під свою надію...

Боявся знов опинитись у тенетах. У детективних романах люди вмирали, як непотрібні, викинуті на сміття ляльки, у науково-фантастичних книжках безмежжя простору й часу чигало на людину, щоб розчавити її; навіть у П. Г. Водегауза він відчував порожнечу, відхід від дійсності; це виявлялося в почутті гіркоти, яка пронизувала його твори, і в кумедних постаттях нікчемних духовних осіб...

Він брав з собою довгоногого собаку, що мав домішок китайської породи,- в нього було чудове, густе, рудого кольору хутро. Мідяк - так звали собаку - ненавидів стрілянину, але любив Дейвіда й покірно йшов за ним. Коли розлягався різкий, рівний постріл, він кидався бігти, виписуючи дедалі вужчі кола, аж поки, тремтячи, опинявся біля Дейвідових ніг...