Еріх-Марія Ремарк

Три товариші

I

   Небо ще було латунно-жовте й чисте, не закурене димом. За дахами фабричних корпусів воно аж сяяло. Сонце от-от мало зійти. Я глянув на годинник. Ще не було восьми. Лишалося чверть години.

   Я розчинив браму й наготовив бензиновий насос...

   На столі біля вікна стояло дві пляшки з коньяком. Одна з них - майже зовсім порожня. А звечора ж була повнісінька. Я забув сховати її під замок.

   - Але ж, фрау Штос... - вимовив я.

   Спів обірвався. Мітла впала на долівку. Блаженна посмішка згасла. Тепер привидом став я...

   - Пане Локамп... Людина - це ж тільки людина, та й годі... Спершу я тільки понюхала з пляшки... потім ковтнула трошечки, бо ж мене завжди чомусь нудить... а потім... потім біс мене, мабуть, попутав... А до того ж не слід бідну жінку на гріх наводити та пляшок тут наставляти...

   Це вже не вперше я заставав її отакою...

В останній момент пригадав собі, що не хотів був дзвонити. Я махнув рукою апаратові і хотів зняти перед ним капелюх, аж тоді тільки помітив, що в мене його нема.

   Повернувшись на своє місце, побачив Кестера і Ленца.

   - Ану, дихни на мене! - сказав Готфрід.

   Я дихнув...

    

   Об одинадцятій я знову був тверезий, як риба. Кестер поцікавився, що ж тепер робить Фред. Ми пішли знову до нього і знайшли його напівмертвого за стойкою.

   - Перенесіть його до кімнати поруч, - сказав Ленц, - а я тим часом буду за бармена...

- Часом воно так і треба.

   - Певно, що так...

   Підійшовши до телефону, я подзвонив Пат. Все, що я перед тим передумав, розвіялось геть. І коли почув у трубці її голос, то випалив:

   - За чверть години буду коло парадного!

   Зараз же повісив трубку, бо побоювався, чи не скаже, що стомилася і не схоче вийти...

    Якийсь час я стояв біля вікна. Всі ці місяці після нашого повернення з моря у мене було якесь дивне відчуття: весь час, кожну годину я знав, що восени Пат має поїхати від мене, але знав це так, як знаєш усе в житті: що роки минають, люди старішають і що вічно жити неможливо...

І раптом я вперше відчув, ніби гострий, різкий біль, що вже скоро розлука, що вона ставала дійсністю, як осінь, що надворі прокрадалась крізь верховіття, лишаючи по собі жовтий слід.

    

   Я прислухався до суміжної кімнати. Пат іще спала. Я підійшов до дверей і зупинився на секунду...

   Я глянув на годинник. Було біля семи. У мене буде щонайменше дві години часу, поки прокинеться Пат, Я швиденько одягнувся, щоб виїхати попрацювати на, таксі. Це було краще, ніж лишатися в кімнаті наодинці з своїми думками.

   Зайшов до майстерні, взяв наш візок і помаленьку поїхав вулицями...