Франческо Петрарка

З сонетів на життя і на смерть Мадонни Лаури

Перекладач: Михайло Орест

Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995

* * *

Благословенні місяць, день і рік,

Пора, година, край, містина мила,

Коли краса її очей сп'янила

Мене, і став я бранцем їх повік.

Благословенні: біль, що в душу вник,

Що об'явилась ним Ерота сила,

Лук і стріла, що серце проразила,

I рана, що пройшла в його тайник.

Благословенні всі рази, коли я

Ім'я моєї пані називав,

Мої зітхання, порив, плач і мрія.

Благословенні і рядки, що склав

Я їй на честь і мисль моя: до неї

Вона іде, до неї однієї.

* * *

Коли любов, схиливши зір, нетлінне

Збирає дихання в одно зітхання

I перетворює його в звучання

Ясне, благе, небесне, янголине,

Моє все серце так розкішно гине,

I так нуртують мислі і бажання,

Що мовлю я: "О мите, будь остання,

Якщо такої гідний я кончини!"

Але той голос, що в його я волі,

Спиняє душу, відійти готову:

Його впиваючи, вона блаженна.

I знов живу я, і моєї долі

Нить то вкоротить, то розгорне нову

Вона, що межи нас, небес сирена.

* * *

Є звірі: сонця блиск їх зносить зір,

I звірі є, що світла дар багатий

Для них засильний, щоб його прийняти,-

Підходить вечір їм і тіней мир.

Є також інші: їх жене в простiр

Назустріч сяєву порив крилатий,

Хоч згубну міць його їм дано знати.

Подібний я до них, я - бідний звір.

Моєї пані світла не знесу я

I чую, що шукатиму я всує

Похмурих місць і пізньої доби.

Сліз очі повняться, і біль їх жалить;

I все ж іду я на наказ судьби

До сонця, що мене - я знаю - спалить.

* * *

Хто чуд жадeн, які дійснять природа

I небо, хай приходить подивляти

Світило це, для світу забагате:

Сліпий-бо світ, чужа йому чеснота.

Хай він спішить, бо не триває врода,

Гне ліпших смерть, а злим дає стояти,

I та, що ждуть її богів палати,-

Вона мине, прекрасна ця істота.

Побачить він, прийшовши своєчасно,

Співміру гожу всіх дарів і чарів,

У ній, єдиній, явлену велично.

I скаже він, що я віршую празно,

Що надмір сяєва мій ум потьмарив,-

А прийде пізно - плакатиме вічно.

* * *

Зефір життя вертає красноденне -

Траву на запахущі оболоні,

Первоцвіти то білі, то червоні

I щебет Прокни з горем Філомени.

Сміються луки, небо знов натхненне,

Зевс радий радістю своєї доні,

Все на землі, в повітрі, в воднім лоні

Кохання знати хоче знов, блаженне.

А я, нещасний? Тяжчі ще зітхання

В моє вернулись серце; ключ від нього

Вона взяла на небо в мить розстання.

Все: цвіт і птиці голосу дзвінкого,

I коло дам достойних упадання

Мені - пустеля, повна звіру злого.

* * *

Як тужить соловей в цій тишині

По любій подрузі чи по дитині!

Його жалі побожні, зазивні

Так ніжно ллються в небі і в долині.

Зо мною всю він ніч. Його пісні

Говорять про моєї долі тіні;

Я каюсь: бо не вірилось мені,

Що смерті злій підвладні і богині.

Не мудрий той, хто певним жити звик!

Хто б думав перстю бачити земною

Цих двоє сонць і світла їх потік?

Мій лютий жереб вирок свій прорік,

Щоби спізнав я, зрошений сльозою:

Істотам любленим - недовгий вік,

* * *

Всі ангели і духи всі верховні,

Коли прийшла до горньої господи

Мадонна, всі благої насолоди

I захватів були побожних повні.

"О, що за чар і сяєва сановні! -

Вони казали,- цвіт такої вроди

Вже від віків не зносився в висоти,

Землі лишивши падоли гріховні".

Вдоволена оселею новою,

Вона найдосконаліших з собою

Порівнює, але глядить часами

Назад; я бачу в погляді чекання

I лину в небеса всіма думками:

"О, не барись!" - звучить її прохання.