Франсуа Арман Сюллі-Прюдом

Поезії

Перекладач: Микола Вороний

Джерело: З книги: Вороний М.К. У сяйві мрій. - К.: ВАТ Видавництво "Київська правда"", 2002

I. Крила

Великий Боже! В сяйві мрій безмежних

Дитиною я крил собі бажав,

Але твоїх просторів безбережних

    Я тим не ображав.

Я потім умирав. Я задихався в сірій

Пустині і тоді думками в небесах

Відпочивав. Чи не пташки в той ірій

    Мені показували шлях?

Тепер знемігся я і вже в блакить очима

Не смію, линути з одвагою орла.

Але хто ж виростив у мене за плечима

    Два дужих і дзвінких крила?

II. Два голоси

Два голоси в душі збентеженій моїй

Змагаються з собою якомога -

Блюзнірство розуму вступає в бій

З любов'ю чистою до Бога.

"Отця, Властителя нема на світі цім!

Так до любові розум промовляє. -

Дивись: усюди зло панує в нім!"

А та відказує: "Нас віра підтримає...

Надію в Бозі поклади,

Люби і вір - оце твоя дорога!

Безсмертна я - і відчуваю Бога..."

А розум каже їй спокійно: "Доведи".

III. Загублений крик

Я грою мрій сягнув у тьму віків -

I бачу юнака, сумного з виду;

Будує він в юрбі товаришів-рабів

Хеопсові величну піраміду.

Він на собі несе граніт важкий,

Згинаються його тремтячі ноги...

В очах покора з виразом знемоги...

Аж раптом - крик несвітський, голосний!

Той крик повітря стряс, дійшов зеніту,

Досяг зірок і за межею світу

Все вгору йде в безодні віковій,

Шукає Бога він, загублений той голос.

Іде за віком вік, а гострокутний колос

Над деспотом стоїть в величності німій.

IV. Боротьба

Заледве прийде ніч, і я каратись мушу.

Я Сфінкса бачу знов - і в серці знов нудьга.

Таємний велетень проймає жахом душу,

I мозок мій гнітить його страшна вага.

Ось він... Ось дивляться великі очі-ями

I стискують мене обійми мовчазні.

Я в ліжку, здавлений, лежу, мов у труні,

I з привидом борюсь безсонними ночами.

Не раз матуся прийде і, своє сумне

Лице схиляючи, запитує мене:

"Ти, сину, змучився? Чому не стулиш очі?"

Я рученьки її на груди, на чоло

Кладу й відказую, коли вже одлягло:

"Я з Богом, матінко, боровся цеї ночі".

V. Подібність

Мій друже, ти питаєшся, чому я

Тебе всім серцем ніжно так люблю?

Ось, друже мій, чому тебе люблю я:

Нагадуєш ти молодість мою.

В твій темний зір то жаль, то сподівання

Всипають іскру зоряну свою,

В твоїй душі буяють поривання, -

Нагадуєш ти молодість мою.

Твій профіль - це камеї візерунок;

На груди ці і на косу твою

Еллада шле промінний поцілунок, -

Нагадуєш ти молодість мою.

Моя любов - мов полум'я шалене,

Я щоразу кажу тобі "люблю",

Але ти йдеш байдуже поуз мене:

Нагадуєш ти молодість мою.

VI. Тут, на землі

Тут, на землі так хутко в'януть квіти

I замовкає скоро любий спів пташини, -

А в царстві мрій моїх весна і первоцвіти

        I ллються співи щохвилини.

Тут, на землі, де все нудне і тлінне,

На мить, одну лиш мить хвилюють почування,

А в царстві мрій моїх росте чуття незмінне

        I з поцілунками кохання.

Тут, на землі, в задушливій пустині,

I приязнь, і любов оплакують тужливо, -

А в царстві мрій моїх вони, як дві богині,

        Сміються ясно і щасливо.

VII. Розбита ваза

За варіантом Апухтіна

Ту вазу, що ти в ній вербену доглядала,

Ударом вахляра торкнулась ти недбало,

I щілина на ній малесенька в той раз

Лишилася... Але минув короткий час,

I про недбальство те забуто гордовито.

Та вазу стереже негадана біда:

Вербена в'яне в ній, бо витекла вода...

   Не руш - її розбито.

Так серця ти колись торкнулася мого

Рукою любою, коханою рукою, -

I слід от приторку недбалого твого

Лишився в нім навік образою тяжкою.

Як і давніш, воно тріпочеться, проте,

Од світу біль його утаєно, закрито,

Але ураза та глибока і росте...

   Не руш - його розбито.