Франц Кафка

Верхи на кадобі

Перекладач: Євген Попович

Джерело: З книги: Зарубіжна проза першої половини ХХ сторіччя: новели, повісті, притчі (укладач Б.Я.Бігун). Посібник для 11 класу.- К.:"Навчальна книга", 2002.

Вугілля скінчилося; кадіб порожній; лопата лежить без діла; холодом дихає груба; мороз ходить по кімнаті; за вікном заклякли обсипані інеєм дерева: небо - лише срібна табличка для того, хто благає в нього допомоги. Треба дістати вугілля, не замерзати ж мені; за мною - безжальна груба, попереду мене - таке саме безжальне небо, і мені доводиться відчайдушно борсатися між ними, шукати допомоги десь посередині - у вугляра. Та вугляр уже звик до моїх прохань, отож треба якось особливо переконати його, що я не маю ані грудочки вугілля і що він тепер для мене - як сонце на небі. Я повинен прийти, мов жебрак, що охляв із голоду і хоче сконати на чужому порозі, і через те куховарка наливає йому гущі з випитої кави: отак і вугляр мені, хоч і з люттю, але пам'ятаючи заповідь "Не вбий!", шпурне в кадіб лопату вугілля.

Від того, як я з'явлюся до нього, залежатиме моя доля, тож я їду на кадобі. Верхи на кадобі, тримаючись за дужку - найпростішу вуздечку, я насилу спускаюся сходами донизу; проте внизу мій кадіб зводиться - велично, чудово; навіть верблюди, здригаючись від палиці погонича, не зводяться з землі так гарно, як він. Я їду по замерзлому провулку рівномірним клусом; я не опускаюся до рівня вхідних дверей, а часом здіймаюся аж до других поверхів. Але найвище я ширяю перед дверима вугляревого підвалу. Він згорбився внизу біля свого столика й щось пише; у підвалі так гаряче, що двері відчинені навстіж.

- Вуглярю! - гукаю я хрипким від морозу голосом, і обличчя мені огортає пара з уст. - Вуглярю, прошу, дай мені трохи вугілля. Мій кадіб такий порожній, що на ньому можна їхати верхи. Будь ласкавий. Як тільки зможу, я тобі заплачу.

Вугляр наставляє долоню до вуха.

- Мені не вчулося? - питає він через плече у своєї дружини, що сидить біля груби і плете мереживо. - Мені не вчулося? Покупець?

- Я нічого не чую, - каже жінка. Вона сидить спиною до вогню, втішається теплом, і груди її спокійно підіймаються й опускаються в лад роботі.

- О так! - гукаю я. - Це я, давній, вірний ваш покупець, тільки в мене саме немає грошей.

- Жінко, - каже вугляр, - там таки є хтось, не могло все це мені вчутися. Певне, якийсь давній, дуже давній покупець, що зумів так зворушити мене.

- Що ти вигадав, чоловіче?- каже жінка і на хвилину робить собі перепочинок - притискає мереживо до грудей. - Нікого там немає, провулок порожній, усі наші покупці вже мають вугілля; ми можемо на кілька днів замкнути крамницю і відпочити.

- Таж я сиджу тут на кадобі! - кричу я, і на очі мені від морозу набігають сльози. - Вигляньте, будь ласка, надвір, ви зразу побачите мене: я прошу одну лопату вугілля, а якщо дасте дві, то я буду найщасливіший у світі. Всі ж інші покупці вже забезпечені. Ох, якби я почув, що в моєму кадобі торохтить вугілля!

- Я йду, - мовить вугляр і вже дріботить короткими ногами до сходів.

Але дружина підбігає до нього, хапає за руку й каже:

- Нікуди ти не підеш. Як ти такий упертий, то я сама вийду. Згадай, як ти сьогодні вночі кашляв. Та задля діла, хай навіть воно тобі тільки вчулося, ти забуваєш і жінку й дитину і важиш своїми легенями. Я йду.

- Але ж назви йому всі ґатунки, що ми маємо на складі; ціну я тобі гукну.

- Гаразд,- мовить жінка і підіймається сходами надвір. Звичайно, вона зразу бачить мене.

- Моє поважання, добродійко! - гукаю я. - Мені треба тільки лопату вугілля, ось у цей кадіб; я сам одвезу його додому: лопату найгіршого вугілля. Я, звичайно, заплачу за нього, але згодом, згодом.

Оце "згодом, згодом" - яке ж воно подібне до бовкання дзвона і як воно дивно зливається з вечірнім передзвоном, що долинає з сусідньої церкви.

- То якого він хоче? - гукає вугляр.

- Ніякого, - відповідає йому дружина. - Тут нікого немає, я нікого не бачу і нікого не чую. От тільки на дзвіниці вибило шосту, треба зачиняти. Мороз скажений. Завтра, мабуть, ми ще матимемо багато роботи.

Вона каже, що нікого не бачить і не чує, але все-таки відв'язує фартуха і пробує відігнати мене ним. На жаль, їй щастить зробити це. Мій кадіб має всі переваги доброго верхового коня, не має тільки однієї: не може опиратися. Він надто легкий. Жіночий фартух зганяє його з землі.

Вуглярева жінка чи то зневажливо, чи то задоволено махає рукою і повертає до підвалу.

- Злюко! - гукаю я їй услід. - Злюко! Я просив у тебе лопату найгіршого вугілля, і ти не дала мені.

I я підіймаюся у терени айсбергів і зникаю назавжди.