Френсіс Скот Фіцджеральд

Великий Гетсбі



Перекладач: М.Пінчевський



РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Ще будучи зеленим і вразливим юнаком, я дістав від батька пораду, яку запам'ятав на всє життя.

- Щоразу, коли тобі раптом захочеться когось осудити, - сказав він, - згадуй, що не кожному на цім світі випали переваги, які маєш ти...

Стриманість у судженнях вселяє невичерпну надію. Я й досі побоююся проґавити щось, якщо забуду батькове снобістське зауваження - яке я по-снобістському повторюю - про те, що природа наділяє людей різним розумінням дозволеного і недозволеного.

А тепер, похвалившись своєю терпимістю, я мушу зізнатися, Що вона не безмежна...

Чутливість ця не мала нічого спільного з млявою вразливістю, яку гучно іменують "артистичною вдачею", - це була рідкісна здатність надіятися, романтичний запал, якого я ні в кому більше не зустрічав і, певне, вже ніколи не зустріну. Ні, Гетсбі наостанку виправдав себе; не він, а те, що тяжіло над ним, та отруйна курява, яку здіймали крила його мрії, - ось що на час позбавило мене інтересу до людських перебіжних печалей та скороминущих радощів...

- Аж затерпла вся, - поскаржилася вона. - Здається, я все життя пролежала на цій канапі.

- Не дивися на мене так, - відказала Дейзі. - Я з самого ранку намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.

- Ні, дякую, - мовила міс Бейкер до чотирьох коктейлів, щойно принесених до кімнати...

- Ви мешкаєте у Вест-Еггу? - промовила вона досить зневажливо. - В мене там є знайомі.

- Я там не знаю жодн...

- Не може бути, щоб ви не знали Гетсбі.

- Гетсбі? - спитала Дейзі. - Якого Гетсбі?

Перше ніж я встиг сказати, що це мій сусід, лакей оголосив, що їсти подано, і Том Б'юкенен, затиснувши в залізних пальцях мій лікоть, владно випровадив мене з вітальні - немов пересунув пішака з однієї клітки на іншу...

- Давайте, - сказала Дейзі. - Але що? - Вона безпорадно глянула на мене. - Що взагалі можна придумати?

Перше ніж я встиг відповісти, вона раптом з жахом утупилась очима у свій мізинець, а тоді жалібно вигукнула:

- Дивіться! Я забила палець!

Ми всі подивилися - на суглобі був синець...

Спокійна невимушеність його пози й та особлива впевненість, з якою його ноги приминали траву, підказали мені, що це містер Гетсбі власною персоною вийшов роздивитись, яка ділянка тутешнього неба належить йому особисто.

Я вирішив окликнути його. Міс Бейкер згадувала про нього за обідом, і цього вистачило б, щоб зав'язати знайомство...

Це долина жужелиці - примарні лани, де жужелиця сходить, мов збіжжя, утворюючи кучугури, пагорби, химерні сади; де жужелиця набуває обрисів будинків з коминами й димом, що клубочиться вгору, й де навіть, якщо дуже пильно придивитися, можна побачити жужеличних чоловічків, які то виникають, то розчиняються в імлистому, попільному тумані...

Певно, якийсь веселун окуліст із Квінса встановив тут цю рекламу, сподіваючись збільшити приплив пацієнтів, а потім сам назавжди склепив повіки або переїхав кудись, забувши прихопити з собою цей щит. Хоч би як там було, очі його, трохи збляклі від сонця й дощу, й досі задумливо споглядають похмуре звалище...