Кнут Ґамсун

Пан

З нотаток лейтенанта Ґлана_

(Переклад Г.Кирпи)



І

Останніми днями мені з думки не сходить незгасний день північного літа. Сиджу собі та й думаю про нього й про хатину, де я жив, і про ліс за хатиною і волію щось записати, аби якось заповнити час і самому втішитися...

Пригадую, що два роки тому час минав дуже швидко, куди швидше, ніж тепер, літо пролетіло нечутно, як одна мить. Два роки тому, 1855-го (мені хочеться написати про це задля власної втіхи) зі мною щось сталося, бо відтоді майже не думав про те; однак пам'ятаю, що ночі були ясні, аж світилися...

Втім мене ж і звів з нею чистий випадок і, якби не той випадок, то я вмить перестав би про неї думати.

З моєї хатини мені було видно плутаницю островів, голих острівців, шхер, клаптик моря, трохи блакитного верхогір'я, а за хатиною стояв ліс, величезний ліс. Мене переповнювало почуття радості та вдячності від пахощів коріння й листя, від смолистого чаду сосни, що нагадує дух її серцевини; лише в лісі у мене все стихало, моя душа заспокоювалася й набиралася сили...

І він перед обома дамами впав навколішки в траву, зняв капелюха та не поклав його додолу, а лівою рукою підняв високо над собою і, відкинувши голову назад, спорожнив келих. Мене самого запалила його тверда впевненість, і я з ним залюбки випив би, якби він уже не вихилив свого келиха.

Едварда не зводила з нього очей...

..

- Більш щасливіший,- уриває її лікар.

- Що?- питає вона.

- Більш щасливіший.

- Не розумію.

- Ви сказали "більш щасливіший, і все.

- Невже я таке сказала? Вибачте. Ніхто в світі не буде щасливіший за мене того дня, як я зійду на борт корабля. Іноді мене пориває в дорогу, і сама не знаю куди...

- Вони мінливі й чарівні, як воно.

Я говорив голосно, надто голосно, й робив це навмисне. Не стишуючи голосу, я знов попросив панну навідатися до мене й подивитись мою хатину.

- Бог вам за це віддячить,- наполягав я, а подумки прикинув, чи знайду для неї якийсь подарунок, коли вона прийде...

Лишенько! В море! В оте пустельне море...

Я радію, що сам, що ніхто не бачить моїх очей. З великою довірою я тулюся до скелі й знаю, що ніхто не може стежити за мною зі спини. Над горами з пронизливим криком літає якийсь птах, тієї ж миті неподалік від мене зривається уламок каменю й скочується в море...

Підійшовши ближче до неї ще на кілька кроків, я кажу:

- Вітаю вас, кралечко!

Її сахає мій жарт. Ох, я не думав, що казав. Вона боязко всміхається і дивиться на мене.

- Ви ходили сьогодні в гори?- питає вона.- Як ви намокли! В мене є хустка, якщо хочете, візьміть її собі, вона мені не потрібна...

- Не робіть цього! Невже ви так гніваєтесь на мене? О, Господи, та вдягніться! Ви змокнете до рубця!

Я вдягнув куртку.

- Куди ви йдете?- глухо спитав я.

- Так... нікуди... Не розумію, як ви могли зняти з себе куртку...

- А де ваш барон сьогодні?- питав я далі.- Навряд щоб у таку негоду граф був на морі...