Любомир Левчев

Поезії

Перекладач: Анатолій Глущак

Джерело: З книги: Автографи: Книга перекладів А. С. Глущака/ Передм. Д. В. Павличко; Худож. Н. А. Дехтяр - Одеса: Маяк, 1988.- 232 с. ISBN 5-7760-0115-3

Слово про Вапцарова

Я знайшов тебе,

як знаходять пістолет,

захований серед запилених книжок

батькової бібліотеки.

А може, це ти мене знайшов?..

Можливо, і ти до цього прагнув?..

Твій перший образ,

в якім ти уособився для мене,

був кочегар.

Огняр, здатний писати вірші!

Поезія і полум'я -

яка сміливість,

яка зухвала чистота!

Я деколи ще чую

скрегіт зубів "любителів лірики":

- Це не поезія!

- Самі політичні агітки!

Такі зраджували тебе.

Принижували.

І розстрілювали,

мов червоного звіра.

Такі-от крали тебе

в рідного народу!

А ти -

живеш в наших серцях!

Твоє ім'я звучить, мов клятва.

Немов легенда,

ти нас надихаєш!

Воістину, прощення не буде вбивцям!

"Скреготунам" також ми не пробачимо,

На залізницях

(що нині електрифіковані)

обертає залізні колеса

моє життя.

Світ іншим став!

Та й кочегарів нині дуже мало,

хоча поетів, кажуть, забагато.

На полустанках,

на вокзалах життя

я зрозумів:

ти був огнярем,

аби не розпізнали твоєї суті,

Ти поставав переді мною

в інших образах.

Тебе я бачив

руйнівником епохи,

провісником, розвідником нового...

Батьком померлої дитини...

А книгу не купують...

Поет...

На бистрині

або на зламах свого життя,

в пристанційних холодних буфетах,

в опівнічних залах чекання

я переконався,

що справжнє

покликання поета

випити до дна

всі болі

та отрути світу

і заплатити надією

закоханим і дітям.

І все ж...

Твій останній образ,

в якому ти назавжди

уособлений для мене -

це кочегар!

Огнярю, що писав вірші,

кинь в наші серця

ще одну лопату посмішок,

обагрянених кров'ю.

Хай спалахне вогонь твій вище!

Хай відвага сяє!

Хай світить самопожертва!

При такому світлі

тільки й можна

писати найкращі вірші.

Пісня про Мамаїв курган

Через вічні доли,

через усіх нас

біль народний Волги

плине повсякчас.

Тут берег стримить суворо.

Незламним тут був солдат.

Хоч як шаленів тут ворог -

Ніхто не відступив назад.

Кулями поливали

         тебе від ранку до ранку,

орали і каткували.

         щоденно хрестаті танки,

вогнеметами,

         здавалося, спопелили, -

то ж як ти

         зібрався на силі?!

З життям попрощатись - півлиха.

В безсмертя ступить - звідсіля!

Не дихав...

Вже зовсім не дихав,

зате - влучніше стріляв.

Навпроти - в зеленім солдати,

долав їх і безум, і страх.

Мамаїв курган не здолати...

Розбитий був ворог упрах.

І кожен стає на чати,

щоб свій курган священний захищати!

І ти обереш не принизливий бран,

а смерть у затятості бою.

Талант -

це той самий Мамаїв курган!

Завжди бездарний - фашизм.

Те пекло минулось, спав диму туман,

Засяли серця виднотою.

Кохання -

це також Мамаїв курган!

Болото гниле - цинізм.

Героїв славить батьківщина -

вчора і днесь.

Мов недосяжна вершина -

незаплямована честь.

Вічний вогонь.

Скорбота...

Чую врочистий пеан.

Це мій святий,

найрідніший Мамаїв курган!

Мадригал

О, я тебе знаю!

Ти не туча,

з якої може блискавка ударити

або пролитися благословенний дощ.

І блискавка, і дощ -

це привілей

купчастих, темних,

несамовитих хмар.

А ти - хмаринка

з біленьким комірцем,

пестунка самого сонця, -

ти сяятимеш гордо у зеніті,

аж поки знову тебе не підхопить

вітер.