Максим Горький

Стара Ізергіль

Перекладач: О.Сорока

Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія: 11 кл.- Х.: Світ дитинства, 1992.

I

Я чув ці оповідання під Акерманом, у Бессарабії, на морському березі.

Якось увечері, закінчивши денне збирання винограду, партія молдаван, з якою я працював, пішла на берег моря, а я і стара Ізергіль залишилися в густому затінку виноградної лози та, лежачи на землі, мовчали, дивлячись, як тануть у глибокій млі ночі силуети тих людей, що пішли до моря...

Хтось грав на скрипці... дівчина співала м'яким контральто, чути було сміх...

Повітря було насичене гострим запахом моря та масними випарами землі, яка перед самим вечором була рясно змочена дощем. Ще й тепер по небу ходили клапті хмар, пишні, химерних обрисів і барв, тут - м'які, як клуби диму, сизі й попелясто-голубі, там - різкі, як уламки скель, матово-чорні або коричневі...

старими народжуєтесь ви, росіяни. Похмурі всі, як демони... Бояться тебе наші дівчата... А ти ж молодий і дужий...

Місяць зійшов. Його диск був великий, криваво-червоний, здавалося, що він вийшов з надр цього степу, який на своєму віку так багато поглинув людського м'яса та випив крові, від чого, мабуть, і став таким масним та щедрим...

Шкіра на обличчі, шиї та руках вся порізана зморшками, і при кожному русі старої Ізергіль можна було сподіватися, що суха ця шкіра розірветься вся, розпадеться клаптями і переді мною стане голий кістяк з тьмяними чорними очима.

Вона знову почала розповідати своїм хрустким голосом:

- Я жила з матір'ю поблизу Фальмі, на самому березі Бирлату; і мені було п'ятнадцять років, коли він з'явився у нашому хуторі...

Він приїде й посвище тихо, як ховрах, а я вистрибну, як риба, з вікна до річки. Ї їдемо... Він був рибалкою з Пруту і згодом, коли мати дізналася про все й побила мене, умовляв усе мене піти з ним у Добруджу і далі, в дунайські гирла. Та мені вже не подобався він тоді - тільки співає і цілується, та й годі! Нудно це було вже...

Хороший був... Рудий був, весь рудий - і вуса і кучері! Вогненна голова.

I був він такий сумний, інколи ніжний, а інколи, як звір, ревів та бився. Раз ударив мене в обличчя. А я, як кішка, скочила йому на груди та й уп'ялася зубами в щоку... З того часу в нього на щоці зробилася ямка, і він любив, коли я цілувала її...

"Аркадек!.." - шепотіла я крізь шпари в стінах. Вони здогадливі, ті поляки, - і, почувши мене, не перестали співати! Ось його очі проти моїх. "Можеш ти вийти звідси?" - "Так, через підлогу!" - сказав він. "Ну, іди ж!" I ось четверо їх вилізло з-під тої комори: троє та Аркадек мій. "Де вартові?" - спитав Аркадек...

.. I став на коліна переді мною, усміхаючись, і сказав мені: "Моя королева!" Ось який брехливий собака був це!.. Ну, тоді я стусонула його ногою і дала б ляпаса, та він відхитнувся й схопився. Грізний і блідий стоїть він переді мною... Стоять і ті троє, похмурі всі. I всі мовчать. Я подивилась на них...

Стара махнула рукою до моря. Там усе було тихо. Інколи народжувався якийсь короткий, облудний звук і завмирав ту ж мить.

- Люблять вони мене. Багато я розказую їм всячини. Їм це потрібне. Ще молоді всі... I мені добре з ними. Дивлюсь і думаю: "От і я, був час, така сама була... Тільки тоді, в мій час, більше було в людині сили й вогню, і через те жилося веселіше і краще...