Патрік Медіано

Неділі у серпні

РОМАН





Патрік Медіано (нар. 1945 р.) - один з найпопулярніших сучасних французьких прозаїків, лауреат Великої премії французької академії і Гонкурівської премії, автор романів "Площа і Зірки" (1968), "Нічний дозір" (1969), "Бульварне кільце" (1972), "Сумна вілла" (1975), "Сімейний літопис" (1977), "Вулиця Темних Крамничок" (1978, рос...

Побачивши мене, він загнувся і втратив своє красномовство вуличного торговця. Він заговорив стриманіше, ніби хотів підкреслити різницю між собою та своїми слухачами й натякнути мені, що така робота, тут, просто на вулиці, не відповідає його становищу.

За сім років він змінився не дуже, тільки обличчя його здалося мені червонішим...

Він зійшов із помосту і ступив крок до мене.

- Яка несподіванка! Я відразу вас помітив.

Він здавався збентеженим, аж наляканим. А я, навпаки, почував себе спокійно, невимушене.

- Дивна зустріч, правда? - мовив я.

- Так.

Він усміхався. Самовпевненість поверталась до нього...

.. Я щойно бачив його в барі... У темно-сірому костюмі

- Багато людей носять темно-сірі костюми, пане.

Я повісив трубку.

- Він зупинився не в "Негреско", - сказав я Сільвії,

- Не має значення, де він зупинився.

Може, він сказав адміністраторові, щоб його ні з ким не з'єднували? Чи він живе в готелі під чужим прізвищем? Це жахливо, що ми не можемо взнати його адреси...

А поки в оздобленій червоним велюром залі не згасли лампи, поки не почався рекламний ролик, ми зробили білетерці знак, щоб вона принесла нам два ескімо.

Та коли ми вийшли з кінотеатру, я вже невиразно передчував появу Вількура. Це передчуття було чимось таким самим невідчепним, як і отой запах цвілі в нашій кімнаті, чимось таким, чого ми, здавалося, ніколи не позбудемось Воно в'їдалося нам у шкіру...

Із Нілами присутність Вількура у Ніцці гнітила б нас не так... [18]

- Про що ти думаєш? - спитала Сільвія.

- Про "причепу-росіянина".

- Та начхати нам на нього...

Ледь помітним схилом почалася вулиця Кафареллі. Жодної машини. Жодного шереху. Серед високих будинків кілька вілл, і одна з них, у флорентійському стилі, оточена великим парком...

- Бачите перший ресторан на набережній? То "Гарак". Він ще працює. Попросите дві коробки "Кравен". Якщо не даватимуть, скажете, що це для мене. Ми з пані Гарак добре знайомі.

Я кинув погляд на Сільвію. Вона, здавалося, чекала мого рішення. Я похитав головою на знак того, що тікати ще рано...

Дрібних у неї не знайшлося.

- Так і буде,- мовив я. - Залиште собі. - І рушив сходами вниз.

Коли я вийшов з ресторану, машини не було.



Я стояв на тротуарі набережної Кассіні й чекав. Ніл, звичайно, поїхав по бензин, але заправочної станції поблизу не знайшов. Машина з'явиться з хвилини на хвилину...

Один звів на мене очі:

- Якої машини?

- Такої великої, чорної.

Мені треба було заговорити до когось, щоб не лишатися зі своїми думками наодинці.

- Друзі чекали мене в чорній машині, отам, біля будинку... І поїхали, не попередивши мене.

Ні, пояснювати їм не було сенсу...