Реймонд Чендлер

Прощавай, кохана!

Перекладач: Наталія Бойко

Джерело: З книги: Подих смерті: Пригод. романи: К.- Молодь, 1989. ISBN 5-7720-0221-X

Розділ 1

Це був один із змішаних кварталів поблизу Центральної авеню, де мешкали і негри й білі...

Те саме робив ще один чоловік. Він оглядав брудні вікна кафе з якимось надмірно збудженим захопленням, наче імігрант зі Східної Європи, що вперше бачить статую Свободи. Це був здоровенний чолов'яга, на зріст не менше як шість футів і п'ять дюймів, круглий, як пивна діжка. Він стояв неподалік од мене, футів за десять, руки опущені, у великих пальцях димилася сигара, про яку він наче забув...

Не голився, мабуть, давно. Чорне кучеряве волосся, кошлаті брови, що зрослися на переніссі. Вуха надто маленькі, як для людини такого зросту, а очі блискучі, вологі, як часто буває у сірооких. Він довго стояв нерухомо, потім усміхнувся.

Повільно наблизився до подвійних дверей, що вели до сходів на другий поверх, штовхнув їх, окинув холодним поглядом вулицю і зайшов у кафе...

Права шухляда столу була відчинена. Там лежала газета з плямами мастила. Пістолет, певно, було взято звідти.

На столі стояв телефон. Я поклав обріз і, перш ніж зателефонувати до поліції, пішов і зачинив двері. Так я почував себе безпечніше в кабінеті містера Монтгомері.

Коли хлопці з патрульної машини затупотіли сходами, викидайла і бармена вже не було в кафе...

Налті запалив недокурену сигару н кинув сірника на підлогу, де їх і так уже було повно.

- Негри. Знову вбивство негра,- сумно мовив він.- Ось чим я займаюсь після вісімнадцяти років служби. Ані грошей тобі, ані кабінету, ані навіть чотирьох рядків у графі "Заслуговує на підвищення"...

- Я ні з кого не хочу кепкувати,- сказав я.- Справді сталося так, що я був у сусідній кімнаті.

- Авжеж,- кинув Налті крізь клуби сигарного диму.- Я теж там був і бачив, хіба ні? Ти що не носиш з собою пістолета?

- Не для такої ж роботи.

- Якої саме?

- Я шукав перукаря, що втік од своєї жінки...

- Віднайшлися якісь гроші, хоч їх і не вельми багато. Але, як я зрозумів, щоб їх одержати, треба розшукати дівчину. Гроші завжди загострюють пам'ять...

- Випивка теж,- докинула жінка.- Спека сьогодні, га? Ви казали, що ви з поліції? - Хитрі очі, напружене обличчя, нерухомі ноги у чоловічих капцях...

- Вельма танцювала, співала у кафе. Ви могли її й не знати. Адже ви не часто туди ходили?

Вона не зводила з пляшки своїх зеленавих, слизьких, мов морські водорості, очей. Білим, пошерхлим язиком вона весь час облизувала губи.

- Слухай, чоловіче, це спиртне.- Вона потягла носом повітря...

- Ага.- Вона випила вдруге. Я підійшов і поставив пляшку біля неї. Вона схопила її.- Угу, так хто ж ви?

Я витяг свою візитку і подав їй.

Вона заворушила язиком і губами, прочитала, що там написано, кинула візитку на стіл, поставила на неї порожню склянку.

- А, приватний детектив...