Річард Райт

Яскрава Вранішня Зоря

Вона стояла, притулившись чорним лицем до мокрої шибки, й думала, коли вже нарешті вщухне цей дощ. Так може хлюпати й цілий тиждень. Краплі монотонне барабанили по даху, і лиш десь високо в темному небі око вловлювало жовтаву смужку - бліде мерехтіння сигнальних вогнів далекого Мемфіського аеро- порту...

"Ет, Джонні міг би послати й когось іншого бігати в такий дощ. Може, знайшовся б і кращий за нього. Та де там! Він нікому, крім себе, не довіряє. Все звик робити сам..." Вона глянула на купу білизни в цинковій балії. Ой, треба ж братися до роботи! Жінка обернулася, взяла вовняною шматиною гарячу праску, послинила палець і черкнула...

..

Вітер жбурнув дощем у вікно. Джонні мав прийти додому на вечерю. О боже! Як гарно було б, якби й Саг вечеряв сьогодні з ними! Як ото раніш! Може, зрештою, його там недовго тримати- муть? Адже він надіслав їй вісточку: "Не втрачай надії, мамо!.." Так, треба надіятись. Тоді обидва її сини, Джонні й Саг, повер- нуться до неї...

Жоден із них .не міг виказати! Ці люди нізащо не відчинять свої двері ворогові! Сину, це таки хтось із білих! Ти лишень послухай мене...

- Чому саме з білих? Якщо це так, то всі вони Іуди.

- Сину, придивляйся до кожного.

Він замотав головою і тяжко зітхнув.

- Мамо, я сто разів тобі казав, що для мене немає різниці між білими й чорними...

- Ще десь загублю.

- Не втрачай тями, сину.

- Якщо я не вернусь, вони знадобляться їм.

Він дивився їй в обличчя, а вона - на гроші.

- Сховай. Я дам їм свої.

- Де ти стільки візьмеш?

- Я маю.

- Звідки?

Мати зітхнула.

- Складала по долару для Сага, відколи він сидить у в'яз- ниці...

Вона дивилася, як чорні поля й сіра пелена дощу поглинають хлопця. Коли його кроки завмерли в темряві, повільно зачинила двері, підійшла до ліжка й, не роздягаючись, лягла. Під шум дощу снувалися думки:

"Пішов! Боже, я знала, що він піде!" Кров холола у неї від жаху.

З Вона мовби гойдалась на сірій хвилі між маренням та сном і раптом прокинулась від грюкоту в двері й крижаного холоду в кімнаті...

- Хочете кави? - спитала Рева.

- Ні, люба.

- Та ну ж бо, тітонько!

- Ну, тоді трошки.

- От і добре... О, я й забула,- похопилась вона, насипаючії ложечкою каву,- татко переказував, щоб ви стереглися Букера.

Він донощик.

Мати не видала себе жодним рухом, але всередині всю її аж...

- Пробачте, тітонько!

Ногу обпекло, але болю вона не відчула.

- Нічого,- мовила.

- Давайте, я вам щось прикладу до рани.

- Мені не боляче.

- Ви чимось стурбовані?

- Ні, люба.

- Я доллю вам кави.

- Я більше не хочу, люба.

- Отямтеся! Не треба так...

Запала мовчанка...

.. А що буде потім?" - Рево, люба, лягай. Мені вже добре, а тобі треба відпочити.

- Я не хочу спати, тітонько Сью.

- Я краще знаю, що тобі треба, дитино моя. Ти геть змокла і стомилась.

- Я хочу посидіти з вами.

Вона через силу всміхнулася й мовила:

- Я не думаю, що вони затримають Джонні...