Тадеуш Новак

Поезії

Перекладач: Анатолій Глущак

Джерело: З книги: Автографи: Книга перекладів А. С. Глущака/ Передм. Д. В. Павличко; Худож. Н. А. Дехтяр - Одеса: Маяк, 1988.- 232 с. ISBN 5-7760-0115-3

* * *

Згірклі гори стоять, бо гірка там рослина,

де ніч вовком біжить, а сарницею - днина,-

їм не стрітись ніколи, гонитва їх марна -

стане сарною вовк, вовком робиться сарна.

Там долина широка, Дунайцем розтята,

мов галуззям кохання, - те квітнуче диво

обривають подібні до світла дівчата,

що по хвої ступають, як вітер, грайливо.

Пахне зелень, облита вітрами й дощами,

вся долина у сонці, неначе в похміллі,

хоч у лісі між віт і десь там під кущами

ще дрімають голубки й сніги помарнілі.

Не шукаю тебе, бо до мене ти близько,

співом приспана тут, моя бідна колиско,

біля схилів, де батько мій оре в покорі,

коли ходять землею на досвітку зорі.

Йду до тебе, дідуню, спішу якомога;

куриш люльку ти древню, можливо, й від бога

успадковану, маєш тютюн чи не з раю,

пахне дим, наче літо родинного краю.

Любо голос твій чути, як вечір настане,

і дивитись на усмішки іскру - онуку,

що, твоїм забавляючись вусом, неждано

простягає до неба за зіркою руку.

Йду я, мамо, до тебе; незмірним терпінням

тричі в серце ти вцілена з божої волі,

що була і сумлінням твоїм, і сумлінням

тих, що радість твою мордували поволі.

Чистоти не знайду я такої на світі,

щоб могла ти по ній, як по скатерті білій,

до синів, що лежать ген під лісом забиті,

підійти у печалі своїй задубілій.

Люди, бачу ваш сон - білі крила фіранок

відлітають у сад, де промоклий світанок;

ви, заслухані в дощ, не спите з опівночі,

доки сонце поверне вам мову та очі.

Дам я затінок вам і невтомну наснагу,

коли змора жнивна облягатиме душу,

обернуся дощем на спекоту, на сушу,

як, мов рану, поля відчуватимуть спрагу.

Ви дали мені все, що дитині людина

може дати - хліб, воду, сіяння під віки,

й щось таке, що побачить лиш мати єдина,

щось таке, що лиш духу дається навіки.

Псалом про літо

Прийшло до нас із поля слов'янське літо Спека

як біла патериця жене в ліси в кущі

мурашці чи волові вклонитися здалека

за те що все сміліше йдуть полем калачі

Ми з тими калачами тікаємо в рахманні

гаї де прохолода тече широко сон

де в стрічечках весільних прогулюються лані

де око провидіння закрите як бутон

Виходять при смерканні з нас цвинтарі й костьоли

що споконвіку в душах були немов клеймо

чорніє наш небіжчик мов ягода поволі

Нам терпкість долягає мов глицю ми їмо

Він з нами з нами в літі і в лісі щохвилини

і я про нього пам'ять крізь літо й ліс несу

аж бабиного літа засяють павутини

аж гілка жовте листя вплете в твою косу