Тодор Копаранов

Поезії

Перекладач: Анатолій Глущак

Джерело: З книги: Автографи: Книга перекладів А. С. Глущака/ Передм. Д. В. Павличко; Худож. Н. А. Дехтяр - Одеса: Маяк, 1988.- 232 с. ISBN 5-7760-0115-3

* * *

Андрею Германову

Там, де тінь паркану рудувата,

Мов на пострах,

              за кількоро днів

Кропиви гущавина крислата

Розрослася опісля дощів.

У дитинстві, як, було, нашкодиш,

Нею так шмагали по ногах,

Що й за двері довго не виходиш -

Не пускає страх.

Інший спогад...

Наша бабця жвава

Кропиву варила в казанку:

"Їжте, хлопчики, залізну страву -

І ніщо не зломить на віку".

Ніби розгадав я власну долю

І сьорбав найбільше...

То й за двох

Випало зазнати втрат і болю.

Випало засмути і тривог.

Тож, виходить, не залізні жили,

А залізна вдача день при дні -

Щоб чужі нещастя не зломили -

Завжди найпотрібніша мені.

Ночівля в батьків

Петеру Аліпієву

Ще крок - і станеш на порозі,

Притулиш руку до очей...

Вже осінь... Ти вернувся в осінь,

Що стогне голосом дверей.

Стоїть худенька сива мати.

Хитнулася безмовна тінь:

"Це хто?.." Не може упізнати

І відступає опостінь.

Згасає вогнище поволі.

Он батько під кожухом спить.

А хто ж ти?.. Так питає доля.

І серце болісно щемить...

Терпи. І пригадай спочатку,

Як мчав колись уранці кінь,

А верхи - те смішне хлоп'ятко,

В холошах - діри від колін...

Наморений, заснеш раптово.

Побачиш сон, як віщий знак,

Опинишся в дитинстві знову:

Там сонце квітне, ніби мак,

Й немає міст несамовитих,

Де верховод - автомобіль,

Де ти змагаєшся зі світом,

Прошитий тисячами стріл.

Короткий сон - немов знетяма.

А вранці знов неговіркий,

Бо в ріднім домі - власна драма,

І ти у ньому як чужий...

Чужий?!

Але ж мовчала мати,

Обнявши в дверях без вітань:

Немає слів - тебе вітати,

І сліз немає для прощань.

Де ти, печальний рицарю?..

Де ж Дон Кіхот? Агов!

           Пасеться Росінант на згірку.

І потопає в присмерку вітряк,

                 що всі зірки змолов...

Де ти, мій бідний рицарю?

                 Знов на душі так гірко

І серце рве дупло грудей,

                 мов тісняву заков.

Підвладне іншим пристрастям,

                 непевним пориванням,

Воно аж зупиняється

                 на видноті твоїх розпуть.

Чому ж воно знесиліло

                 в марнотах прозрівання?

Чом, нерозумне, вибирає

                 неодмінно рінь покут?

Та де ж ідальго й Санчо?

                 Я шукав безперестану

Ту донкіхотівську любов,

                 наївну лагідну печаль.

Ятриться захід над горбком,

                 немов тисячолітня рана.

Вмить поглинає хижого орла

                 ота вогниста даль.

Мій друже, прощавай...

            Не стрілися... Зовуть причали.

Усе гучніші

           космодромів і галактик

                               позивні,

Залишивши дітей і Дульцінею,

                   щоб чекали,

Рушаю з двійником твоїм,

                   котрий живе в мені.

Моя птаха

На далеких дорогах

Ця птаха ширяла вогнисто

Наді мною все літо.

Чарівним світляком

Її крила мигтіли

І шиї оздобне намисто...

Птаха тінню шукала

Мою постать над кожним ярком.

Закінчилося літо:

Сиротіють і гнізда, і квіти...

В небі птахи нема.

Хоч єдине перо - та упало б до ніг!

У спокійній задумі

Батько сказав гордовито:

"І твій дід про ту птаху

До смерті забути не міг".