Томас Манн

Тоніо Креґер

Перекладач: Євген Попович

Джерело: З книги: Зарубіжна проза першої половини ХХ сторіччя: новели, повісті, притчі (укладач Б.Я.Бігун). Посібник для 11 класу.- К.:"Навчальна книга", 2002.

Зимове сонце над тісним містом здавалося за суцільною заслоною хмар тільки молочно-білястим, бляклим сяйвом...

..

- Ну, скоро ти, Гансе? - спитав Тоніо Креґер, який давно вже чекав на вулиці; усміхаючись, він рушив назустріч приятелеві, що саме з'явився з хвіртки, і, захоплений розмовою з іншими товаришами, хотів уже йти з ними.

- А що таке? - спитав той і глянув на Тоніо. - Ага, справді. Ну, ходімо, трохи погуляємо...

А Тоніо був сином консула Креґера, чиї лантухи зерна, позначені чорним, широким фірмовим тавром, візники день у день возили вулицями і чий великий старий предківський будинок був найрозкішніший у цілому місті. Приятелям раз по раз доводилося скидати кашкети, зустрічаючись із знайомими, а дехто й перший вітався з чотирнадцятирічними хлопцями...

Неподалік від станції вони звернули з валу, подивилися на поїзд, який у незграбному поспіху прогуркотів повз них, порахували знічев'я вагони й помахали чоловікові, що, по самі вуха закутаний у кожух, сидів на тамбурі останнього вагона. На Лінденплаці, перед віллою гуртового торговця Гансена, вони зупинилися, і Ганс наочно показав, як приємно кататися на хвіртці під скрегіт завісів...

I Тоніо Креґер у радісному, піднесеному настрої пішов додому. Вітер дув у спину, але йому не тільки через це було легко йти.

Ганс прочитає "Дон Карлоса", і в них буде щось спільне, про що ніхто вже не зможе закинути й своє слово, ні Їмерталь, ні будь-хто інший! Як добре вони розуміють один одного! Хтозна, може він ще й намовить колись Ганса писати вірші?...

Як це сталося? Він і раніше бачив Інґу сотні разів, проте одного вечора побачив її в особливому освітленні, коли вона, розмовляючи з товаришкою, весело засміялася, схилила набік голову, якось по-своєму поправила волосся своєю не дуже вузенькою, не вельми тендітною, ще майже дитячою рукою, блиснувши ліктем, з якого зсунувся білий серпанковий рукав, почув, як вона по-своєму вимовила якесь слово, звичайне слово, але в голосі її забриніли теплі нотки, - і його серце сповнилося захватом, куди більшим, ніж тоді, як він, бувало, ще зеленим хлопчаком дивився на Ганса Гансена...

Він віддався їй з молодечою пристрастю, і в нагороду вона обдарувала його тим, чим могла обдарувати, а натомість безжально взяла в нього все, що завжди за це брала.

Вона вигострила його погляд і навчила складати ціну великим словам, що розпирають людям груди, відкрила йому душі людей і його власну душу, зробила його ясновидцем і показала йому сутність світу, все те приховане, що стоїть за словами і вчинками...

А що його серце було мертве без любові, то він шукав тілесних утіх, опускався в глибини хтивості і невимовно страждав від своєї пекучої провини. А може, то спадок батька, високого, задумливого, ошатного чоловіка з польовою квіткою в петельці, озивався в його серці, змушував його так страждати в тих глибинах хтивості і часом будив у ньому невиразний, тужний спогад про радощі духу: колись вони були йому такі приступні, а тепер ніякі насолоди не могли їх замінити...

.."

Але в міру того як підупадало його здоров'я, вдосконалювалась його письменницька майстерність; вона ставала вибагливою, вишуканою, тонкою, філігранною, вразливою на всяку банальність і надзвичайно чутливою у питаннях такту й смаку. На його перший друкований виступ схвально і радісно відгукнулися ті, хто цінував мистецтво, бо це був добре оброблений твір, сповнений гумору і знання людських страждань...