Вітезслав Незвал

Прага з пальцями дощу у перекладі Володимира Житника

Перекладач: Володимир Житник

Джерело: З книги:Зарубіжна література: Посібник-хрестоматія. 11 клас - Донецьк: ТОВ ВКФ "БАО", 2003.

Ні, це не в чомусь,

Що можна викласти у красі чи у стилі,

Це не Порохова башта, і не Староміська площа,

                                і не Карлів міст,

I не стара, й не нова Прага,

Це не в чомусь, що можна знищити,

           це не в чомусь, що можна відбудувати,

Це не в твоїх легендах, це не в красі твоїй, Праго,

Те, що одна ти на світі, та й будеш такою,

                            якби тебе і зруйнували.

Поезія твоя до того складна, і я так її старанно вгадую,

Як угадуєм тільки думки обожнюваних жінок,

Не можна тебе описати, не можна тебе змалювати,

       не можна поставити перед тобою дзеркало.

Якби я тебе не спізнав, то й сама б ти себе не спізнала.

Ні, це не в чомусь,

Не в чомусь, що можна сказати добірною мовою,

                що можна написати у путівнику,

Воно - в усьому твоєму єстві, у його таємничій системі:

У тім, як сидить на чолі твоїм птах,

У тім, як дитина гукає до мами,

              коли йдуть повз барочні скульптури,

У тім, як їде велосипедист, наспівуючи баладу,

У тім, як пахнуть трамваї,

              коли дзвонять лоретанські дзвоники,

У тім, як росте елегантність незграбна

                     на тлі твоїх складів і храмів,

У тім, як смакує сосиска в підвалах часів

Тридцятилітньої війни,

У тім, як луна чеська мова посеред безлюдної площі,

У тім, як збиваєм ціну тобі, вибираючи грампластинки,

У тім, як стаєш ти мертвою на листівках у листоноші,

У тім, як знімається мірка із огрядних жінок

                    що у них - імена твоїх вулиць,

У тім, як виблискує шибка, коли сонце заходить

                                   за Петришн

Я один із тих чоловіків і жінок,

                  яких я люблю і якими я гребую,

Може, трішечки кращий за них,

    бо нічого не хочу й говорю як коли відверто,

I тому, що в мене невгамовна пристрасть,

                        і таку ж я шукаю в тобі,

Донька нинішнього полудня і далеких-далеких століть.

Я не хочу нічого, тільки бути твоїм язиком,

Я - твій стиснутий акордеон, я - твій язик,

Язик твоїх дзвонів, а також твого дощу,

Язик твоїх грон виноградних,

                          а також твоїх нічліжок,

Язик твоїх кволих черниць, а також твоїх шоферів,

Язик твоєї пихи, а також твоєї меланхолії,

Язик твоїх змагань із плавання,

                       а також твоїх середніх шкіл,

Язик твоїх офіціантів, а також твого грипу,

Язик твоїх троянд, а також буженини твоєї,

Язик твоїх плетених крісел, а також твоїх весіль,

Язик твоєї трави, а також твоїх курантів,

Язик твоїх телефонів-автоматів,

                 а також твоїх вчительок музики,

Язик твоїх вихідних, а також твоїх гребель,

Язик твого пожежницького ріжка, а також твоїх легенд,

Я лише твій язик, що ожив.

Яке там прощання,

Коли хочу постійно тебе наслухати і навіть у сні.

О, якби ти з'явилась така, як, стократ тебе знаю,

                         і така, яку досі не знав,

О, якби ти з'явилась такою, як тебе я хотів би знати!

В заповітах поколінню наступному залишаю свій

                досвід малий і глибоке зітхання

Над безкінечною піснею, яка будить мене й присипляє:

Пригадайте мене,

Що я жив, що ходив я Прагою,

Що учив я любити її інакше, ніж досі любили,

Що учив я любити її як подругу і як чужинку,

Що учив я любити її вільним серцем вільного чоловіка

                         вільних мрій і прагнень,

Що учив я любити її як живу, у якої - майбутнє,

Як її рідний син і як чужинець.

Плач і смійся, розгойдуй усі свої дзвони,

Як прагнув я розгойдати всі дзвони моєї пам'яті!

Адже час летить, я б хотів ще багато,

                           багато про таке сказати,

Час летить, а я так іще мало про тебе сказав,

Час летить і засвічує зорі прадавні над Прагою.