ОЧИМА ТРАВИ

І
україна якої нема


              мотто

осоння
скорочує тінь

до крапки

навчитися б
стислості
сонця

*
україно
з вибитими очима

україно
зі зламаними крилами

україно
з неплідним лоном

над тобою
застиг у чеканні
гробар

а ти ще й досі
прикидаєшся живою

коли ж я писатиму
твоє ім'я
з великої літери

*
мої очі
як дві руїни

мої очі
як ночі пітьма

крізь сльозу
бачу дві україни

що була
і якої нема

*
я з країни
де камінь плаче
де сльоза
як вугілля пече

де могили
горбами
неначе
для живих
підставляють плече


я з країни
що серце крає
і вистуджує
в жилах кров

де є люди
в яких не вмирає
і надія
і віра
й любов
    
*
урвався
стогін
криничного серця

на тонкому вістрі
заіржавілої
шаблі

увігнав
заступ у землю

хотів докопатися
до води

а докопався
до крові

    testament
за життя відмовляюся жити
гаснуть гнотики втомлених віч
сил нема ні мовчати ні вити
що не день то чорніший за ніч

я здружився б напевне з мерцями
бо нещасних нема серед них
я сліпий бо живу зі сліпцями
в незалежній країні сліпих

чужина
батьківщина там, де я батько
Ф...

На даху бурулька висне,
мов лискучий ніж.

Смертний вирок снігу пише
вітер-вовкулак.
За убивство і за вірші -
всіх в один барак.

Небо ніби в чорну рамку
втиснули круки.
Березіль... сльотою плямка
табір... Соловки...

  
*
і якщо назавжди
заплющу очі

все одно
під важкими повіками

склітиме    
україна


*
і настав час
громадити каміння

чи не задля нової

Вавілонської
вежі

чеченський диптих
1
чорні дими
над горами

як чорні
удовині хустки

по убієнних
твоїх синах

Ічкеріє

2
якщо уб'ють
поховайте мене
зі зброєю

аби ніхто
не зміг відібрати

два метри землі
у якій

лежатиму

*
із ненависті убити
зможу я без каяття
у ненависті любити
вчитись треба
все життя

*
коли помирав
поет

останній
свій вірш

записав на землі

справжні вірші
повинні

пахнути
землею


*
          Петру Питалєву
є поети
які пишуть олівцем
аби краще було стирати
написане

є поети
котрі пишуть
кульковою ручкою
щоб увічнити свої рукописи
для нащадків

є поети
які пишуть на комп'ютері
живучи
у віртуальному світі

а є такі поети
котрі пишуть серцем
відчуваючи нерв поезії
обпеченою шкірою

доторкаєшся
до такої книжки
і тобі боляче

доторкаєшся
до такої книжки
і гоїш свій біль


*
відходять поети у інші світи
і часто і тихо
і тужать за ними прийдешні листи
і радість і лихо

колись непомітно і я відійду
за обшири тіні
і снігу запону собі покладу
в тісній домовині

*
сліпець
зрячими пальцями
обмацує простір

час
шротом піску
всмоктує тіло
у порожнечу

вершник без голови
зважився
на бій

із власною
головою
кам'яна баба
німим докором
дивиться мені
просто в очі

порожнім
випеченими часом
очницями

скільки у неї
запитань
за сотні століть

а в мене

жодної
відповіді


*
дивлюсь
довоєнну хроніку

й зненацька
набігають
хвилями сльози
на очі

од сміху тих

кого вже давно
немає


лабіринт
мозок
має здатність
збуджувати уяву

уява
має здатність
збуджувати мозок

б'ється
заґратоване серце
в тенетах
реалій і візій

у пошуках
виходу


я
   (анти-анатомія)

думка                                             думка
блукає в лабіринтах                     потопає у хтивій
істини                                            спермі

погляд                                           погляд
занурюються                                зривають одежу
в елітарність                                 з першої-ліпшої
авангарду                                      жінки

руки                                               руки
творять щоденне                          голублять перса
й звичайне диво                           красуні

ноги                                               ноги
здобувають футбольне               торкаються колін
золото                                           партнерки

я                                                     я
людина                                         анти-людина

                                     я  не  я
                                        і  є
                                         я

*
речі
що оточують мене
у площині

минулого
сьогодення
майбутнього

зберігають
пучкову геометрію        
моїх пальців

візуальну оптику
мого погляду

термічний дотик
моєї шкіри

комп'ютер мозку
зберігає
напівстерті дискети спогадів

життя
щоденне складання програм

у пошуку
найоптимальнішого
алгоритму буття

*
минає ранок
минає день
минає вечір
минає ніч

зрештою
минає й життя

отак
і рухається людство

по спіралі
проминань

*
приголубимо серце
вутлою синню

поруйнуємо
липке павутиння
сумнівів                    

випружимо крило
готуючись до перельоту
у вирій

чого ж так довго
не жовкне
листя

*
посивів дах
моєї хати

сліпе око
ластів'ячого гнізда

пече
мої зрячі
очі

*
хто заспіває
призабутої пісні
померлим

хто оповість
чудернацькі казки
ненародженим дітям

хто оповість
історію роду
нащадкам
рідною мовою

хто наважиться
вмерти
в ім'я життя

спіраль часу
деформувалася
в знак запитання

хто випрямить

*
повернутись
до замурованих гнізд

не сподіваючись

на чужі
шпаківні

*
чий це біль
пір'їною

ламає
вітрові крила

перетікає срібло сивини
у дзеркало

час
порівнятися
з вічністю

*
я кинувся  вліво
с                         с
т                         т
і                          і
н                         н
а                         а
я кинувся вправо

шарпнувся вперед
с                           с
т                           т
і                            і
н                           н
а                           а
й назад відступив

чорний квадрат
Малевича

геометрія
моєї
долі

*
ступили
літа мої

на калиновий міст

та й згубились
у тумані

зозулиного
мовчання

*
коли западе
невблаганна твоя
сльоза

прямо
у небо

коли стече
живиця
злущених мрій

у чорну
безвість

пригадай
кольорові сни
між дискретністю
сірих буднів

я останній
промінчик сонця

розщеплений
бурулькою березня

що фатально
тане

*
сів
посеред поля
стомлений

і зазирнув
у зелені очі
землі

але вони мене
не віддзеркалили

*
            Володимиру Буричу
у чисельнику
життя

у знаменнику
смерть

якщо
скоротити дріб

одержиш
кільканадцять
зозулиних ку-ку

метаморфози
намагався
злетіти у небо
до Бога

а опинився
мов кріт
під землею

ішов
до тернової істини
пам'яті

а спіткнувся
осліплений
об поріг забуття

тягнувся
до високого мистецтва
любові

а пізнав
науку
ненависті

*
одного разу
ми поглянемо
на те
що збудували

і
відмовимось жити

*
сліпну
серед байдужих
облич

глухну
від чужої мови

падаю
натикаючись на жебраків

моїм рукам
ніколи
не бути крилами

а ногам
не топтати
зеленого рясту

очниці
давно вже висохли
до дна
й зяють
пекучими ранами

ось так
я і став
на власній землі

вигнанцем

      

*
в кімнаті
відчуваю себе Богом

упіймавши сонце
в замкнену
клітинку шибки

на вулиці
стаю рабом

перетворившись
на мізерну стрілку
гігантського
сонячного
годинника

наближається час

великого
протистояння

дисертація
                               (захист)
теза:          життя і смерть
                    ототожнює
                    рух

докази:   1   рухаюся
                     в думках у батька
                     зверху  донизу
                 2  рухаюся
                     у череві матері
                     по колу
                 3  рухаюся
                     в дитячій колисці
                     вперед і назад
                 4  рухаюся
                     від школи і вузу
                     до ЗАГСу
                 5  рухаюся
                     по службовій драбині
                     уверх
                 6  рухаюся
                     в персональному авто
                     швидко
                 7  рухаюся
                     в інвалідній колясці
                     повільно
                 8   рухаюся
                      в автобусі з чорною смугою
                     вперед і вниз
                 9  рухаюся
                     в утробі землі
                     рівномірно

висновок:    життя і смерть
                     ототожнює
                     рух


                     *
сміх
мажорне арпеджіо
губ

антитеза розпачу
і в'язниця для сліз

культі слів
продираються
межи гострими зубами

і стають
протезами

будинок пристарілих
в чорній пащі
вікна

ніколи не з'явиться
язичок постаті

вічна приреченість
на німоту


***
озвучую
глухонімі рухи
дерев

зачовгую
траурний креп
асфальту

власною кров'ю
чорнозем
перетворюю на червонозем

кладу голову
на ешафот часу

й телепортуюся
у безчасся

тільки б не розчинитися
у буденності

очікування
адаптація
до власного й чужого
болю

картковий будиночок
спокою
у якому спить
моє сумління
наркотичним сном
смерті

до наступного пришестя
Месії

***
грішу
висловленістю
власних думок

причащаюся
мовчанням Христа
з ікони

спокутуюся
мудрістю хреста
на Голготі

самозречення діалогу
мозку
з папером

                                
* * *
чернетка
лабіринти думок
не причесаних

скрижалі
світогляду

гадюче кубло
варіантності

кардіограма
почерку

приречення
на вічне наближення

до горизонту
ідеальності


33
дворукість мою оцвяшено
отернено лоб вінцем  
лиш еліпс очей прикрашено
дитинства яйцем-райцем

ув'язнено ноги брилами
вповільнено крові рух
хоч тіло моє знекрилене
та крилить над світом дух


безсоння
скальпель
запаленої свічки

вихоплює
з чорних ям зіниць  
два вогняних метелики

що розправляють
тремтячі крила

над кістками

вже давно перетлілого
болю

*
частіше
спиняєш свій зір
на зламаній гілці

частіше
вихоплюєш поглядом
тих
хто старіший

і зима
вже здається тобі
не такою й нестерпною

старість
надходить тоді

коли починаєш
заздрити
молодим

ІІ
Час помирає в людині
*
я бачив
власну
смерть

як упав
посеред вулиці
на бік
з розплющеними очима

у яких
відбивалися
ноги тих

хто байдуже
крокував
далі

*
коли
помру

розпадуся
на міріади
несхожих сніжинок

і розтану
у теплих долонях
Бога

а ти
вийдеш із хати
і дивуватимешся

чому це раптом
випав
солоний дощ

благання
Господи
дай мені сили
вмерти спокійно
без прокльонів у горлі

прикрий
мою наготу тілесну
від очей блудливих
Словом своїм

не дай розминутись
безсмертній душі
в межисвітті
з рідними серцю
душами

даруй забуття
поза пам'яттю
вічного й сущого
проминання

бо не знести мені
Боже
ніколи

довічний тягар
хреста
могильного

*
змирюся з осінню
і літо прокляну
за те
що так теплом
причарувало
і на вмирання
кинуло поталу
змирюся з осінню
і літо прокляну

життя спливає воском
як свіча
душа
позбутись тіла
так запрагла
і трунок смерті
п'ю смиренно
й спрагло
життя спливає воском
як свіча

*
встигнути
відділити

матерію від духу
мрію від думки
зерно від полови
друга від ворога
життя від смерті
себе від себе

і
вмерти


*
над падолистом
вижовклих бажань

вакуум безруху

в лабіринті
викривлених тіней

невагомість самотності

осипаються
стрілки годинників

в безодню
зречення руху

не людина
помирає в часі

а час
помирає
в людині


матеріалізація

стверджую
                           (кучері сина)
час
                           (власна лисина)
категорія
                           (сивина матері)
матеріальна
                           (могила діда)
абстрактність
                           (...

самота

пахне димом
пригаслої
свічки

             2.
щойно
спиляне дерево

пахне
майбутнім
димом

            ***
порохном слів
встеляю

дорогу назад
у дитинство

а чим встелятиму
шлях
до безодні

             ***
перебираємо
мінливість овиду

і не маємо змоги
вловити

бодай один
не зужитий
колір


діалектика
прокинувся

ранок

за вікном
брунькується вишня

хотів
зірвати квітку
а вже плід

хотів
доторкнутись до ягідки
опало листя

хотів дочекатися
нового цвіту

а вже
смерть

прощання
коли відійду
запізниться потяг
з Києва

свічадо пощерблене
закриє стомлено
чорне
віко

поніміють листи
у поштовій скриньці

злиже вітер
останні спомини
затоптаних купин

отерпне шкіра
незайманої
жінки

невиціловані цілунки
настояться
як добре вино


катран часу
сухими колючками подряпає
підошви стежин

й закипить кров'ю
поранений овид
озвучений
останнім криком пугача

коли
відійду


***
сон
тимчасове занурення
у небуття

повне вивільнення
м'язів

проекція асоціацій
на екрані мозку

щоденна
гра у смерть
яка у визначений час

стає
реальністю

формула життя
злет
злет
злет

вільне падіння

зазем-
   лен-
     ня

*
люстро
свіжої кави

віддзеркалює
втрачених
друзів

ковток за ковтком
як удари
серця

гадання
на кавовій гущі

не поверне
зрізані
соняшники

*
опадають з дерев
бурхливі
багряні оплески

драма життя
скінчилася

на біс
не викликають

*
прив'яжу хрест
на маминій могилі
рушником
до землі

аби не відлетів
у вирій

без мене

*
вилущи
нове дерево

із сухого горіха

сплети
колиску для сина

з опалого листя

впади
за пором життя

запаливши
нове сонце

руки
щоб обіймати кохану
пристрасно

руки
щоб тримати дитину
ніжно

руки
щоб витирати сльози
невміло

руки
щоб завмерти навіки

під вагою
останньої свічки

*
лишилося
30 секунд
до моєї смерті

напевне
я викурив би цигарку
та на жаль
не палю

лишилося
20 секунд
до моєї смерті

напевне
я випив би пляшку горілки
на та жаль чи на щастя
не п'ю

лишилося
10 секунд
до моєї смерті

непевне
я переспав би
з вродливою жінкою
аби хтось
залишивсь
по мені

та ось
перші кулі
вкорочують
мені віку

а я
так і не встиг
нічого
зробити

ІІІ
коли закінчується гра

плач гітари
срібний місяць
що вийшов з-за хмари
знову вітер шумливий
приборка

щоб почути
як плаче гітара
із якою
розстріляний
Лорка


Луї де Фюнес
міміка
жести
маски
кривляння

справжнє обличчя

за інфарктним
серцем


*
спираючись
на костури

розтрощених парканів

хати
як старці
дибають наосліп

губиться
в пилюзі степу

неперспективне
село


гра
отож
починаємо
гру

домовляємося
я буду дитиною
а ти
моїм батьком
або вітчимом

я повертаюсь додому
замурзаний
в подертих штанях
і вимагаю нахабно
порцію морозива у шоколаді
і аж ніяк
не сподіваюся
на гірчичник паска

переінакшуємо
умови гри
я буду чоловіком
а ти
моєю дружиною

і от вже
над морем взаємної пристрасті
квилять чаїно
наші діти
купаючись у піні
кохання

умови змінюються
я підлеглий
а ти
мій начальник

і от я вже уникаю
не твоєї
а вашої постаті
намагаючись не потрапляти
на ваші очі

тримаю
язик за зубами
у вухах вату
і міцно
заплющую очі


ускладнюємо
правила гри
і діємо в нових обставинах
я приречений на смерть
а ти
мій кат

схиляюся
під вагою вироку
і стаю на коліна
кладу власну голову
на ешафот
впевнений у правоті
кожної хвилини життя
яке для мене із справжнього часу
має перейти
у час минулий

і от вже моя голова
насправді
котиться розкраяним кавуном
по землі
розмотуючи клубок
червоної нитки крові

о Боже
коли ж це встигла
скінчитися гра


нескореність
ставав на коліна
перед
джерелом

ставав на коліна
перед матір'ю й батьком

ставав на коліна
у день всепрощення
перед
коханою

ставав на коліна
цілуючи
сина в колисці

а люди
все'дно казали
про нього

нескорений


***
коли відлітатимуть
лелеки
у вирій

я припаду до тебе
як збите вітром
яблуко
до землі

вкриватимусь сивиною
спаленого
листя

й берегтиму сутність
не вилущеного зерня
в соковитих
і теплих долонях
спогадів

коли відлітатимуть
лелеки
у вирій

            

*
необачно
розбив дзеркало

і світ
зазирнув мені в душу

мільйонами
самотніх
очей


              *
ховаюсь
од власної тіні

прикрившись

чужою
тінню
*
заіржавів
журавлиний ключ

скрипить
першим морозом

колодязний
журавель

обірвана фата
бабиного літа

приховує
ілюзію щастя

             *
серце
мов ятір

кидаю
в океан слів

чекаю улову

а в човні
й досі порожньо

*
щоночі
поринаю у сон
відчаєм

виринаю
надією

дитинство
хмари кудлаті
летять
наді мною

неначе
паперові змії
підкоряючись
владі вітру

а я ж бо
хоч плач
утримати їх
на невидимій нитці

ніяк
не можу


*
я білою шашкою був
і крокуючи
клітинками чорними
обминав
приховані пастки

і жодного разу
назад озирнутись
я змоги не мав

й нарешті прорвався
у дамки
від чого радів
безперечно
щиро

але
озирнувшись
побачив

на шаховій дошці
лишився
один

серед чорних
своїх
                                 ворогів
          
*
зважився
іти
прямо

вийшов із хати
      
       а там
       п
       е
    х р е с т я
       е

      
           *
       птахи
      то мандрівні
      сльози
      неба

         *
буває часом
тремтить твоє серце

як останній листочок
на дереві

тільки б
не одірватись

         *
залебеділа мамина хата
залебеділа мамина м'ята
й мамині руки залебеділи
знялися у небо і полетіли

              
  *
           повернувся додому
           лелекою

          
           а гніздо
           зруйноване

                 *
           калинового
           мосту

          над маминою сльозою

          довіку
          не перейти

               *
        у зморшках
        маминого обличчя    

        шукаю

        колискову
        пісню

               *
до першого півня
за звичаєм встала
в торбинку до хліба
і пісню поклала

а як на край світу
синів виряджала
розкинула руки
і пташкою стала


               *
        всесвіт
        розширюється

       коли кохаєш

       і звужується

       коли
       ненавидиш

***
небо
в розірваних рушниках

відібравши блакить
маминих очей

бовваніє куполом
роз ко ло то го
всесвітнього храму

й досі чекає
журавлиних
молитов


Різдво
лелітка терпіння
засвічує

першу
різдвяну зірку

над полотном присмерку

тяжіння
щедрої куті

до землі
до хліва
до стелі

з-попід сивих брів
рушників
на покутті

дві свічечки льону
Божих зіниць

й вруниться доля
торішнім збіжжям

між калиною серця
і
полином сльози


коляда
прокинувся

усі вікна
пелюстками обсипані

думав
що то мороз

а то
празникові одежі
колядників

у шибках


веснянка
зійшлися двоє
на одному вінку
                        а вже весна
                        а вже красна
вибілили мовчанням
сльозу
мов полотно
                        ой ягіл-
                        ягілочко
та й повіялись
за димом
спаленої зими
                        весняночко
                        паняночко
                       де ти зимувала


***
плачуть свічки
здушені
зашморгами потопаючих
вінків

попіл
неперестрибнутих вогнищ
сиплеться
у мокрі долоні мавок

причащається
остання зірка
неопалимою купиною

і ховається ранок
в горло
занімілої сопілки


***
Іванова ніч
спалахує на срібному екрані
Бористену
крешшю місяця

розкриває очі
затоптаний ряст

й купальський вінок
кинутий тобою
з минулого

розбиває
скло моїх сліз

і
тоне

*
зібрати крики
з коренів
безголосих дерев

і передати
цей біль невигойний

бандурі

*
повертається
з вирію
бабусина казка

довго кружляє
лелекою
над пощербленим колесом

й падає
чорним каменем
в босі ноги

ой яка тужлива
співається
колискова

***
бажання
припасти до вуст
Бористену

у надії вгамувати біль

бажання
упіймати вінок
з купайлових рук  
у надії на суджену

бажання
перетнути гранулу
ватри

у надії на катарсис

бажання
поєднати триєдність світу
з масштабом двоокості

у надії доцільності руху

бажання
спалити солом'яний дух
марени

у надії
на власне безсмертя

бажання бажань

***
тиша
настояна на спогадах

відлунює шерхотом
затертих пальцями
сторінок
сімейного альбому

і чутно
навіть
як під товстою
згорбленою обкладинкою

фотографії
поміж собою
перемовляються


*
ніч

піснею
мати виходить на ганок...

самота

пахне димом
пригаслої
свічки

             2.
щойно
спиляне дерево

пахне
майбутнім
димом

            ***
порохном слів
встеляю

дорогу назад
у дитинство

а чим встелятиму
шлях
до безодні

             ***
перебираємо
мінливість овиду

і не маємо змоги
вловити

бодай один
не зужитий
колір


діалектика
прокинувся

ранок

за вікном
брунькується вишня

хотів
зірвати квітку
а вже плід

хотів
доторкнутись до ягідки
опало листя

хотів дочекатися
нового цвіту

а вже
смерть

прощання
коли відійду
запізниться потяг
з Києва

свічадо пощерблене
закриє стомлено
чорне
віко

поніміють листи
у поштовій скриньці

злиже вітер
останні спомини
затоптаних купин

отерпне шкіра
незайманої
жінки

невиціловані цілунки
настояться
як добре вино


катран часу
сухими колючками подряпає
підошви стежин

й закипить кров'ю
поранений овид
озвучений
останнім криком пугача

коли
відійду


***
сон
тимчасове занурення
у небуття

повне вивільнення
м'язів

проекція асоціацій
на екрані мозку

щоденна
гра у смерть
яка у визначений час

стає
реальністю

формула життя
злет
злет
злет

вільне падіння

зазем-
   лен-
     ня

*
люстро
свіжої кави

віддзеркалює
втрачених
друзів

ковток за ковтком
як удари
серця

гадання
на кавовій гущі

не поверне
зрізані
соняшники

*
опадають з дерев
бурхливі
багряні оплески

драма життя
скінчилася

на біс
не викликають

*
прив'яжу хрест
на маминій могилі
рушником
до землі

аби не відлетів
у вирій

без мене

*
вилущи
нове дерево

із сухого горіха

сплети
колиску для сина

з опалого листя

впади
за пором життя

запаливши
нове сонце

руки
щоб обіймати кохану
пристрасно

руки
щоб тримати дитину
ніжно

руки
щоб витирати сльози
невміло

руки
щоб завмерти навіки

під вагою
останньої свічки

*
лишилося
30 секунд
до моєї смерті

напевне
я викурив би цигарку
та на жаль
не палю

лишилося
20 секунд
до моєї смерті

напевне
я випив би пляшку горілки
на та жаль чи на щастя
не п'ю

лишилося
10 секунд
до моєї смерті

непевне
я переспав би
з вродливою жінкою
аби хтось
залишивсь
по мені

та ось
перші кулі
вкорочують
мені віку

а я
так і не встиг
нічого
зробити

ІІІ
коли закінчується гра

плач гітари
срібний місяць
що вийшов з-за хмари
знову вітер шумливий
приборка

щоб почути
як плаче гітара
із якою
розстріляний
Лорка


Луї де Фюнес
міміка
жести
маски
кривляння

справжнє обличчя

за інфарктним
серцем


*
спираючись
на костури

розтрощених парканів

хати
як старці
дибають наосліп

губиться
в пилюзі степу

неперспективне
село


гра
отож
починаємо
гру

домовляємося
я буду дитиною
а ти
моїм батьком
або вітчимом

я повертаюсь додому
замурзаний
в подертих штанях
і вимагаю нахабно
порцію морозива у шоколаді
і аж ніяк
не сподіваюся
на гірчичник паска

переінакшуємо
умови гри
я буду чоловіком
а ти
моєю дружиною

і от вже
над морем взаємної пристрасті
квилять чаїно
наші діти
купаючись у піні
кохання

умови змінюються
я підлеглий
а ти
мій начальник

і от я вже уникаю
не твоєї
а вашої постаті
намагаючись не потрапляти
на ваші очі

тримаю
язик за зубами
у вухах вату
і міцно
заплющую очі


ускладнюємо
правила гри
і діємо в нових обставинах
я приречений на смерть
а ти
мій кат

схиляюся
під вагою вироку
і стаю на коліна
кладу власну голову
на ешафот
впевнений у правоті
кожної хвилини життя
яке для мене із справжнього часу
має перейти
у час минулий

і от вже моя голова
насправді
котиться розкраяним кавуном
по землі
розмотуючи клубок
червоної нитки крові

о Боже
коли ж це встигла
скінчитися гра


нескореність
ставав на коліна
перед
джерелом

ставав на коліна
перед матір'ю й батьком

ставав на коліна
у день всепрощення
перед
коханою

ставав на коліна
цілуючи
сина в колисці

а люди
все'дно казали
про нього

нескорений


***
коли відлітатимуть
лелеки
у вирій

я припаду до тебе
як збите вітром
яблуко
до землі

вкриватимусь сивиною
спаленого
листя

й берегтиму сутність
не вилущеного зерня
в соковитих
і теплих долонях
спогадів

коли відлітатимуть
лелеки
у вирій

            

*
необачно
розбив дзеркало

і світ
зазирнув мені в душу

мільйонами
самотніх
очей


              *
ховаюсь
од власної тіні

прикрившись

чужою
тінню
*
заіржавів
журавлиний ключ

скрипить
першим морозом

колодязний
журавель

обірвана фата
бабиного літа

приховує
ілюзію щастя

             *
серце
мов ятір

кидаю
в океан слів

чекаю улову

а в човні
й досі порожньо

*
щоночі
поринаю у сон
відчаєм

виринаю
надією

дитинство
хмари кудлаті
летять
наді мною

неначе
паперові змії
підкоряючись
владі вітру

а я ж бо
хоч плач
утримати їх
на невидимій нитці

ніяк
не можу


*
я білою шашкою був
і крокуючи
клітинками чорними
обминав
приховані пастки

і жодного разу
назад озирнутись
я змоги не мав

й нарешті прорвався
у дамки
від чого радів
безперечно
щиро

але
озирнувшись
побачив

на шаховій дошці
лишився
один

серед чорних
своїх
                                 ворогів
          
*
зважився
іти
прямо

вийшов із хати
      
       а там
       п
       е
    х р е с т я
       е

      
           *
       птахи
      то мандрівні
      сльози
      неба

         *
буває часом
тремтить твоє серце

як останній листочок
на дереві

тільки б
не одірватись

         *
залебеділа мамина хата
залебеділа мамина м'ята
й мамині руки залебеділи
знялися у небо і полетіли

              
  *
           повернувся додому
           лелекою

          
           а гніздо
           зруйноване

                 *
           калинового
           мосту

          над маминою сльозою

          довіку
          не перейти

               *
        у зморшках
        маминого обличчя    

        шукаю

        колискову
        пісню

               *
до першого півня
за звичаєм встала
в торбинку до хліба
і пісню поклала

а як на край світу
синів виряджала
розкинула руки
і пташкою стала


               *
        всесвіт
        розширюється

       коли кохаєш

       і звужується

       коли
       ненавидиш

***
небо
в розірваних рушниках

відібравши блакить
маминих очей

бовваніє куполом
роз ко ло то го
всесвітнього храму

й досі чекає
журавлиних
молитов


Різдво
лелітка терпіння
засвічує

першу
різдвяну зірку

над полотном присмерку

тяжіння
щедрої куті

до землі
до хліва
до стелі

з-попід сивих брів
рушників
на покутті

дві свічечки льону
Божих зіниць

й вруниться доля
торішнім збіжжям

між калиною серця
і
полином сльози


коляда
прокинувся

усі вікна
пелюстками обсипані

думав
що то мороз

а то
празникові одежі
колядників

у шибках


веснянка
зійшлися двоє
на одному вінку
                        а вже весна
                        а вже красна
вибілили мовчанням
сльозу
мов полотно
                        ой ягіл-
                        ягілочко
та й повіялись
за димом
спаленої зими
                        весняночко
                        паняночко
                       де ти зимувала


***
плачуть свічки
здушені
зашморгами потопаючих
вінків

попіл
неперестрибнутих вогнищ
сиплеться
у мокрі долоні мавок

причащається
остання зірка
неопалимою купиною

і ховається ранок
в горло
занімілої сопілки


***
Іванова ніч
спалахує на срібному екрані
Бористену
крешшю місяця

розкриває очі
затоптаний ряст

й купальський вінок
кинутий тобою
з минулого

розбиває
скло моїх сліз

і
тоне

*
зібрати крики
з коренів
безголосих дерев

і передати
цей біль невигойний

бандурі

*
повертається
з вирію
бабусина казка

довго кружляє
лелекою
над пощербленим колесом

й падає
чорним каменем
в босі ноги

ой яка тужлива
співається
колискова

***
бажання
припасти до вуст
Бористену

у надії вгамувати біль

бажання
упіймати вінок
з купайлових рук  
у надії на суджену

бажання
перетнути гранулу
ватри

у надії на катарсис

бажання
поєднати триєдність світу
з масштабом двоокості

у надії доцільності руху

бажання
спалити солом'яний дух
марени

у надії
на власне безсмертя

бажання бажань

***
тиша
настояна на спогадах

відлунює шерхотом
затертих пальцями
сторінок
сімейного альбому

і чутно
навіть
як під товстою
згорбленою обкладинкою

фотографії
поміж собою
перемовляються


*
ніч

піснею
мати виходить на ганок...

І вертають до нас ластівки -
наших предків окрилені душі.

Двійко з них засотали гніздо
попід стріхою нашої хати.
Люди кажуть "весна", але то -
я упевнений: батько і мати.

березень
я перші проліски ласкаві
привеснив поглядом до ніг
вітрець у сонячній оправі
шпаків стрічає біля стріх

на перехресті двох ведмедиць
зірки яріють мов шаблі
і проростає оселедець
на чорній лисині землі...

Над Славутою чайки ячать.
І авто, переїхавши сонце,
по дорозі розпеченій мчать.

Відганяю журналом задуху,
з вентилятором схожа рука,
так нагадує спека свекруху,
що невістку свою допіка.


***
Відщебечу, може відкурличу.
Яблуком дозрілим упаду.
За собою піснею покличу,
а можливо, й з розуму зведу?...

..

зріст - 182
вага - 64
волосся - русяве
                 (та й де воно
                 те волосся)
очі - сірі
вік - далеко за 40
                (якщо точніше
                народився
                19 червня 1959 року)
особлива прикмета:
ненавиджу
нові костюми
у яких почуваєшся
зашореним
липким павутинням обережності

ось тут не сідай
             аби не зім'яти
ось туди не біжи
             аби не розірвати
ось там обійди
             аби не забруднити

і ще кільканадцять "аби"

а ще не люблю
їздити трамваєм

який ні на йоту
збочити не може
з гладкої та рівної
колії

інакше зупинка
і вже
ані руш

люблю
ходити
пішки

навпростець
манівцями
по колу
вперед
чи назад

як заманеться

аби
не по колії

тож сприймайте мене
пішим подорожанином
у поношеному
і вивіреному
як друг
одягу


ось я
беріть мене
їжте
лупцюйте поглядами
обливайте
брудом словесним
вимажте дьогтем
обваляйте у пір'ї

і я буду
таким

яким ви хочете
мене
бачити

отож
хто я єсмь

стороннім
може видатися
що зараз
я саме такий
яким виглядаю зовні
у дзеркалі

але це неправда

так може здаватися
тільки
з першого погляду

а чи може бути
правда правдою
на перший погляд

навіть
у власних очах
я
невідомий
бо маю не одне
alter ego


які виявляються
згодом
одне за одним

в очах дружини
я невиправно смугастий
себто відкритий
і потайний водночас

а ще той
хто не вміє жити
з одними ідеями в голові
і в довічних позичках

в очах друзів
поет
педагог
журналіст
видавець
а ще дивакувата людина
що голими руками
прагне змінити на краще
світ
заюшений виразками

в очах лікарів
вразливий і кволий
маю хвору печінку
і видалений жовчний міхур
завдаю їм
зайвого клопоту

в очах ворогів
яких чимало
постаю чимось гидотним
аж до відрази

хоч нікому з них
дороги не перейшов

в очах синів своїх
люблячий батько
що надто їх панькає
всупереч  справжній педагогіці

отже
зовні
одне і те ж
начебто

тіло
обличчя
руки
ноги
очі
волосся
губи

але ви не вірте
відображенню
в люстерку
ваших зіниць

я не біном Ньютона
затиснутий
в геометрію формули
і доступний
усім школярам

я приклад
хоча й невиразний
теорії людської відносності

і тому різний
щомиті

в просторі й часі
в матерії й дусі

в безкінечності
космосу

4
свідомо
поринаю у сон

стукіт годинника
порушує тишу

мама
тривожно питається:
- хто там?

- це я
не лякайтеся
нене

прийшов до вас
знову
впустіть мене
хоч ненадовго
у сон ваш чутливий

аби пригорнутися
як у дитинстві
до ваших грудей
і цілувати нестямно
руки натруджені

чуєте
мамо

ясен рипить
за вікном

виколисує спомини
гойдалка

ґелґоче
колодязний  журавель

любисток
до хати
проситься

мамо
скупайте мене
у тому любистку
очистіть мене
від міської кіптяви
звільніть од гріхів
і думок напосідливих
якими
переобтяжена голова


давайте вдвох
заспіваємо
української пісні
це буде
для мене
найліпшим очищенням

хай нас почують
пращури наші
онуки і правнуки
народжені
й ще ненароджені

хай тихо із нами
підтягнуть
цю пісню

у якої
не буде
кінця


5
прокидаюся

темінь

минуло двадцять хвилин
сну
а побачив
половину життя

невже
моє життя
отаке коротке

лежу
втиснутий рухом
і необхідністю
у вологу залізничну постіль

відчуваю
неймовірну важкість
у кожному м'язі
немовби несеш
величезний тягар
на собі
і від того прошкуєш
не поспішаючи

виважуючи
кожен крок
цінуючи
кожну клітину
дороги

і при цьому
благаючи Бога
аби швидше кінець

і ось
нарешті
звільняєш
тіло своє
од зайвої ваги

й подорожуєш далі
просто неба
не помічаючи

тієї дороги
що виводить тебе
уперед

і робить
щелепи штучними
тіло вразливим
а розум досвідченим

відтинаючи
друзів дитинства
що лишаються
десь позаду

й до яких
дотягнутися можна
тільки
кардіограмами почерку
у листах


й зненацька
зупиняєшся
відчувши бажання чудне

покласти
собі на плечі
найбільший
найважчий тягар

і лише тоді
усе в цьому світі
стає для тебе

на своє
місце

6
у хвилини
найбільшої скрути
коли душа твоя й тіло
запрагнуть самотності

мозок
малює уяву

останню
крижину на річці
що надто повільно тане

останню
квітку з букета
в порцеляновій вазі
що довго не хоче в'янути

останній
промінчик літа
що зігріти ніяк не може
застиглу кров

останній
листочок на дереві
що б'ється  
тремтячим сердечком

останнє
чуття кохання
що висівається поміж пальцями
тоненькими
цівочками піску
до останньої піщинки

яка зблисне
наостанку
зрадливою сльозою
на пошерхлій від часу
долоні

я знову
в полоні Морфея

наснилося
що тіло моє
перетворилося
на білій
холодний мармур

як став я
на власній могилі
пам'ятником

і ось
розмикаю
губи свої
різьблені

і
галасую
на повні гранітні
легені:
- тату!
(ой Боже
таж тато давно вже
помер)

врятуйте мене
від смерті
серцем своїм
гарячим
бо холодно
зимно мені
на вітрищах стоять
отак
просто неба

бо навіть
немає чим шкіру
свою мармурову
прикрити

чуєте
- та-а...

..........................
...........................
...........................

лечу-у
на поба-а-чення
з лі-і-сом

який
зустрічає мене привітно
жебонінням струмка
мелодією квітів
розмовою ягід
шерхотом трав
шелестом вітру

а я стою
посеред
всесвіту

ошелешений радістю
і натхненням
дослухаюся
до їх незрозумілої мови
так
начебто я розумів її добре
як свою
рідну мову

і падаю долі
у запалі землю цілую
і говорю
  говорю
  говорю

а ліс нашорошив
чутливі антени гілок
і теж мене слухає
так


начебто він розумів мою мову добре
як свою
без інтерпретації

отак аж від ранку
до самого вечора
розмовляємо
дослухаємося
один до одного
і
розуміємо

розуміємо
розумі...

.

і ридаю


а вона
пестить моє волосся
дивиться крізь відчинені вікна
і тихенько
шепоче молитву:


- Радуйся, Маріє, Благодатна,        
     Господь з Тобою!
Благословенна Ти між жінками
і благословенний плід лона Твого,
Ісус...