ВАСИЛЬ БАРКА
  ЖОВТИЙ КНЯЗЬ
  
  1
  Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє.
  А знов лихо: повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? Чіпляються і гризуть: давай! - як не гроші, так хліб...

  - Скоро скінчу, стій! - стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сірим зошитом на долонях: там її наука.
  - Може, я не піду? - несміливо питає Оленка.- З мене сміятимуться.
  - Хто ж?
  - Учні і вчителі: всі.
  - Нерозумний сміх і грішний...

.. Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває мати, як день у день "вони" настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли.
  Різку, аж розпачливу кривду відчуває з того, ніби рану від іржавого ножа, коли впікається і мучить. А що робити? - хоч кричи, не поможеться; "вони" сильніші...

.. Скорчився враз і миттю все стемніло. Прокинувся я з припеклості, щось мене давить, груди скувало і дихнути не дає, як часом буває в сні. Болить від того, що дихаю. Починаю ворушитися - стає менктрохи легше. Все дужче випручуюсь і відгрібаюсь, а чую: землю жую, бо в роті її повно. Вивільнив руки, пробую ними помогти собі, щоб підвестися трохи, це - як черв'як із землі вилазить, так я видирався...

Відійшов трохи і знов назад бреду - не хочеться кидати місце, бо, може, сини, бувши зо мною в ямі, не подоходили і ще теплі. Котрий прокинеться, як і я сам, випручуватись буде, то поможу йому. Відступав я і вертався. Стану до ями - слухаю, на коліна опущусь і знов слухаю. Голову нахилю, прикладу вухо до землі і до снігу, чи не почую, як дихне хто з синів або тихо застогне, і часом вчувається, що таки зітхає живий чоловік на глибині; а тоді знов тихо...

Де там!.. Яма велика, багато загорнуто, і другі, що лежали біля мене, подубіли: я обторкнув їх. Коли хто не був готовий з розстрілу, долущився під землею. Іти треба геть скоріше, а все перед очима - сини: що вони тут лежать, і велика сила тримає мене. Вже коли зовсім змерз, рішив: нічого не зробиш, треба прощатись...

  Спокуса пожирає кволі душі, як незримий огонь, довівши до півбожевільного самозасдіплення. Прилютувала близькістю пшениці і зв'язала руки, ноги, думки, очі, і позбавила твердої волі - шукати іншого рятунку.

  Мерехтливі очима, притягуються до хліба, як снохода до місяця або нічні метелики до полум'я: притягуються і поволі згоряють в недужому жеврінні свого серця...

.. Затупотіли, вбрані в руді ваксовані шкірянки, службовці на виході з дверей, тоді враз Катранник і стрічний поспішили нарізно. Оглянувшись на групу при будинку, селянин подумав: "Прибиратимуть мертву - того й вийшли гуртом; іродові душі, а таки ж люди". Однак, група постояла на східцях, подиміла папіросками, і хоч би хто зиркнув на покійницю, що лежала перед ними! Зійшли наниз і огидливе обминули труп, коло якого світлі брижі біжать на воді...

..

  Сизастовибритий слухає в вікні, слухає, жуючи, і ніби аж втішається від жалібного прохання, а враз із брязкотом зачиняє вікно; чути, як клацнула задвижка.

  На дверях, крізь скляний прямокутник на бронзових гвинтах, багріла вивіска, з якої Катранник довідався, що тут - редакція часопису "Ленінський шлях"...