СИН ВОЛІ
    
   Хто б міг подумати, яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу подорож!.. Два тижні тому він був ще вільним соколом, а нині їде Санкт-Петербургом, містом своєї молодості, під пильним наглядом двох охоронців, ніби якийсь варнак... До Гатчини він ще тримався, легко прогонив сум, недобрі передчуття і навіть здатний був кепкувати з похмурих церберів, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії...

   — А може, я невинний?
   — Перед престолом усяк у чомусь та завинив.
   — І ви?
   — Ми — перст вказуючий,— сказав жандарм.
   — І ми ж — кулак караючий,— стрибнув на землю офіцер,— Гей, хто там є? — постукав у куту браму.
   Тарас устав, поглянув на Літній сад, який, увесь просвічуючись, тремтів весняним дрожем за Рубіконом, сиріч Фонтанкою, на Ланцюговий ажурний міст і на Михайлівський величний замок...

Душа Тарасова була ще там, на волі, на розбагнючених весною вулицях, біля Неви, на набережній, де Академія, в якій пізнав він щастя відчути себе людиною, а не рабом, в якій піднісся до осяйних вершин мистецтва, а тіло, сам він, власне, його жива натура, невідворотно вписувалися у цей жахливий закут, юдоль печалі й знищення людського в людях...

. Підло й несправедливо!.. І це всеблагий батько, творець всього живого й сущого!..

   Ширяєв, не дочекавшись учня, піднявся до нього сам.

   --- Чого це ти вилежуєшся? — гукнув з порога.— Сонце уже ген де, а ти... Вставай негайно — і до роботи!

   Не відповів...

— Моя артіль, між іншим, не Академія... Чи ти бажаєш знову піти до пана у козачки? Або, або!..

   — Є третє... з мосту в річку...

   — Це, брат, пусте, — озвався тихо майстер.

   — А вічно носить ярмо кріпацьке — велика мудрість?!

   — Я ж визволився...

— Простій душі спокійніше... І все ж талант — від бога...

   — А мо', від чорта? Може, він іскру ту підкинув, щоб ми зазнали пекла ще на землі?

   — Не знаю, — зітхнув Ширяев. — Може... Ти вже вставай, вмивайся, снідай... Робота, вона не любить ждати! А в вільний час — малюй побільше...

— Давно немає вже козаків...

   — Ні, є!

   Із Яся сон немов зняло рукою. Засумнівавшись, він довго й пильно дивиться в широке поле, аж ген в кінці якого-біліють хати Зеленої Діброви.

   — Де ж той козак? — нарешті питає злякано.

   Тарас сміється: і цей боїться...

..

   Не помічає, що вже давненько їдуть Зеленою, й що з них дивуються зустрічні люди, і що на Ясеві від страху нема лиця...

   — На базарі, як посеред моря кривавого, стоять Гонта і Залізняк, — підвівсь на возі Тарас, — й кричать удвох: “Добре, діти! Отак їх, проклятих!....

— Тепер збирай, витягуй скорше сливи!

   Штани й сорочка поприлипали йому до тіла, із рук стікала брудна вода. І сміх, і гріх!

   Щоб Ясь не бачив його лиця, Тарас нагнувся й занурив руки в воду. Нагріб у пригорщ ослизлих слив й підняв поволі, не притискаючи. Як сполоснув, Ясь затужив:

   — Ну хто ж їх такі куплятиме!...