ВАСИЛЬ ШЕВЧУК
ГРИГОРИЙ СОКОВОРОДА
 
Світ ловив мене, але не спіймав.
Г.С. Сковорода
 
 
СIТЬ ПЕРША
Десятий день Григорий: пив густе повітря й не міг напитися. Там, за Карпатами, воно було ніжніше, лагідніше, але не пахло степом, не освіжало його душі. Десятий день лежав на возі й очей не зводив э тополь, берізок та вишняків, що огорізли зелено-білим шумом ясні палати й підсліпуваті хатки...

Без слів, ледь чутпо. Він — ніби міх з піснями. А голос! Нащо співали в бурсі чи в архієрейськім хорі, та поряд з оцим чорнуським дядьком ті славні півчі — козли, сміховисько.
  Ой на горі огонь горить,
  А в долині козак лежить...
  І не збагне Григорій, чи то Ничипір сніва, чи у самого в серці зринає пісня...

  — А як ся має ясновельможний Розум? Ще при спідниці чи вже відлучений?
  — Не дуже, хлопці, бо он у кареті в нас Вишневський — полковник її величності.
  — Та що ти кажеш! — змахнув руками сивий. — А талярів у нього густо? — персзирпуііся з хлопцями.
  — Ми не лічили...

Мене також ніхто про віру не питав, — посміхнувся Сковорода. Він розумів, до чого хилить лреосвященний: боїться, чи не набрався чужого духу. — Там узагалі не дуже церкву празнують, — додав навмисне, — хоч віру мають у серці і богу моляться...
  — Від протестантства до єретицтва лише півкроку, — прорік епіскоп і перевів розмову ближче до суті діла: — Тобі казав отець Гервасій, що нам потрібен такий учитель, який би Знав поетику і міг навчати спудеїв наших, як слід складати 1 розуміти вірші...

..
  — Я вдячний дуже... — почав був Григорій. Але епіскоп перебив:
  — Зажди, а як же з твоєю хворістю? Ти ж заїкався ніби... Я пам'ятаю, як архієрей у Києві хотів зробити з тебе священика!
  Опустивши смиренно очі, Григорій мовив:
  — Зцілився, отче...

Уже любив своїх майбутніх учнів, цікавих, вдумливих. Горів бажанням віддати їм не тільки те, що знає, а й те, що знатиме, бо розумів, як ще багато в незбагненного, і твердо вірив у неосяжну силу людського розуму. Не шкодував за полем, за нескінченним шляхом, жаркими днями і прохолодними, немов вода джерельна, сумними ночами...

.. Не залишив у горі ближнього! — Зареготавши, повів своєї далі: — Бач, недарма мій дід Овсій прикрив грудьми його старого діда від шаблі пана гетьмана... Лежав би пан полковник десь під Бендерами... В чужій землі, всіма забутий зайда... — Він тихо схлипнув. — А так вернувся зі славою, привів полон, гармати...

.. О господи, за тридцять два карбованці! Кінь — п'ятдесят... Сковорода сів поруч і заговорив, хвилюючись:

          — Що з вами, дядьку? Яке спіткало горе?.. Що б не було, а козакові не личить плакати.

          — А кріпакові? — спитав похмуро Брус...

.. Забрз'яи б землю, хату... А так хоч діти не порозлазяться попід чужими вікнами...

          — Ви продалися за борг Томарі?! Не обізвався. Сидів, хитаючись.

          — Ну що я мав робити? — промовив згодом...