ЧОТИРИ ШАБЛІ
                                            
                                            Пустимо стрілку, як грім по небу;
                                            Пустимось кіньми, як дрібен дощик;
                                            Блиснем шаблями, як сонце в хмарі!
                                            (К...

338).
ПЕРША ПІСНЯ

Голос:
                        
                       Благословіть почати щирий труд,
                       Що відчинив би далину, як двері...

                        
                       Чудесні дива ходять по морях
                       І манять нас, і закликають ніжно...

Це безум, бо половина її загине, не дійшовши до ворога. Полковник і два капітани відчувають страх з такої самопожертви, з такого щедрого офірування. Ніби й краю немає людським істотам, що так віддано мчать до бою. Надворі темнішає. Парламентери сидять іще зо три години, дослухаючись до кожного звуку...

     - Ви порушили закон білого прапора, - закричав капітан, і грек став, хвилюючись, перекладати, - ми ще повернемось і вогнем пройдемо по вашій країні. Ви ще пожалкуєте, що затримали парламентерів, а самі зробили ганебне діло.

     - Ми готові вас вислухати, - одповів шепотом Шахай, - кажіть, що ви хочете нам запропонувати...

Ви матимете зараз можливість побачити моїх маршалів. Я дав наказа не переслідувати вашу армію, і командири мої швидко будуть тут.

     До вагона зайшов Марченко в розідраній матроській сорочці. Очі його горіли, як у вовка, червоні повіки набрякли. Він ніс у руках прекрасну французьку офіцерську куртку...

     - Ми з тобою побралися, - продовжував Остюк свою думку, - і жили вдвох увесь той час, коли я приїздив до цього міста. Двоє людей - мужчина й жінка - живуть у темряві від інших людей. Вони ходять вулицями серед загалу, але з ними ж і ходить їхня темнота. Між двома людьми - чоловіком та жінкою - немає й не може бути нічого чужого...

То ходили вулицями трупи, нафарбувавши губи і прикрасивши обличчя. Осміх з'являвся на губах їхніх, але то був осміх, що загине разом з красунями. Та гаркава, граціозна й мила мова не покладеться в дитячі уста, бо діти тисячами котяться з брудних каналізаційних труб дном мутної Сени. "Ні, не треба нам таких, жінок, - зітхнув Остюк, - хай живе одвічна страдниця Матір!" Підсвідоме хотіти загибелі може тільки нація, яка кінчає історичну путь, - подумав Остюк і йому стало соромно від такої ідеалістичної думки...

Потім він говорив далі, повернувшися до Лоретти.

     - Ти не могла інакше зробити в цьому Парижі, і я перейду до головного.

     Маршал замовк несподівано і зрадив звичай своїх предків з Великого Лугу: пожалів жінку. Надаремне він глушив у собі жалість - вона розквітла, як пахуче гроно, заволоділа ним до краю...