ДІМ НА ГОРІ
        
       Роман – балада
        
        
        
       ЧАСТИНА ПЕРША
        
       ДІМ НА ГОРІ
        
       Повість - преамбула
        
       Розділ перший
        
       СПОКІЙ
        
       Хай буря в серці пана мойого втихне!
       Хай заспокоїться бог, якого не знаю...

       Ішов уздовж вулички, брук — тільки в нікчемних залишках, інколи розливалася на дорозі брунатна калюжа, скраю галасливо хлюпалися горобці: сонце впало на плесо, і калюжа раптом заграла й запромінилася гострими голубими спалахами. Горобці з шурхотом злетіли, покинувши в поросі мокрі гнізда; від найближчої хати долинув дзвін посуду, з іншого боку закудкудакала курка й загорлав півень...

Зрештою, попереду й справді заголубіло — лежала між городів та дерев тонка та звинна річка. Там далі витиналися горби, і вони раптом застрибали йому у визорі, аж мусив спинитися: запаморочилося — спадок по тому житті, яке лишалося за спиною.
        
       2
        
       Школа тяглася до косогору, знижуючись у цоколі; у крайньому її кінці, де були двері з великим навісним замком, цоколь пропадав; двір — утоптаний, трава обрамляла його тільки під стінами та парканом, паркан протрухлий, з численними щербами; зразу за школою — стрімка, кам'яниста, густо засипана жорствою гора, вище росли густі дерева, а з правої руки, трохи поодаль, витиналася важка, потріскана скеля...

Так, чого доброго, я почну не старіти, а молодшати. Молодій мені ніколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокійна, навіщо їй ті сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домі, що жили спокійно й уміли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жінкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й підлягати, і то не такий уже лихий жеребок, повір ти мені...

Ми буваємо дурні, егоїстичні, язикаті й опришкуваті, але ми все-таки вміємо любити. Чоловіки не вміють так любити, бо наша любов куди вища їхнього тваринного схотінку...

       — Ох, бабцю! — сплеснула руками Галя, і в неї поступово почало змивати з душі отой сірий ранковий накип...

       — Я ніколи про тебе погано не думала! — вигукнула вражено Галя.

       — Ти не завжди була відкрита до мене душею, — сказала тим-таки тоном стара. — Виконувала щодо мене свій обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую...

Біля придорожнього хреста батько знову спинився, спинилася й жінка біля нього; Ілля Торський аж очі приплющив, так боляче йому стало.

       — Мені, сину, не жаль, — почув він старечий батьковий голос, — що ти пішов у ченці, мені жаль, сину, що наш рід вигибає, ти ж бо у мене останній!

       Його обличчя при цій мові було спокійне й навіть строге; Ілля тим був по-справжньому діткнутий — легше б переніс батькові дорікання...

Була також прозора, мов привид, та й була вона привидом: мовчки сіла обіч батька. Старий і голови не звів, не зводив голови й Іллин брат, не звела голови й мати їхня, котра теж була прозора, як дим, і вже давно сиділа біля них; Ілля не зміг витримати тої напруги, встав, необережно зачепивши услона, і той з грюкотом упав на підлогу, аж скинули вражено головами всі ті дорогі тіні, котрі заповнили дім...

— Чи доберемося сьогодні?

       — Коні пристали, — буркнув чернець, — а в мене рука на них не підіймається.

       — А ти підійми ту руку, підійми! — сказав Ілля невдоволено. — Інакше ночуватимем у лісі!..

       Михайло змахнув пужалном, і коні побігли веселіше...