ФОРТЕЦЯ НА БОРИСФЕНІ
      
     Книга перша
      
     Обізвався серед Січі курінний Сулима
                          
                          Не схотіли кляті ляхи
                          Попустити й трохи,
                          Щоб їздили в Січ бурлаки
                          Та й через пороги, -
                          Спорудили над Кодаком
                          Город кріпосницю,
                          Ще й прислали в Кодак військо
                          Чужу чужаницю
                          ...

Силу мали, рішучості вистачало, зваги не позичали, самопожертвою вражали, а ось єдності катастрофічне й постійно не вистачало. Зате розбрати і чвари між своїми, як здавалось, ніде в світі рясніше й щедріше не родили - з року в рік, з віку в вік. Тож усі українські повстання, у яке б ми століття не заглянули, незмінно закінчувалися тим, чим вони, зрештою, і мусили закінчуватися, - великою кров'ю і тисячами молодецьких голів, які, злітаючи з плеч широких, перетворювались у звичайнісінькі черепи, так і не спромігшись вибороти волю, до якої іноді досить було зробити всього лише один-єдиний, хоч і рішучий, але останній крок...

     "У їх таборі спалахнула боротьба між прихильниками угоди з панами й основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Від Жмайла (повстанського гетьмана) було відібрано булаву (подальша доля його невідома) і передано знову Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з усією старшиною прибув до Конєцпольського й прийняв умови польської сторони"1...

Ніхто не зупинявся, бо досить на мить затриматися, як той, хто ліз нижче, стукає головою в ноги попередньому.

     Гнат уже був на самому вершечку, як зненацька на мурах, сполохавши тишу, бевкнув дзвін. Бевкнув лише раз і вмовк, наче хто його урвав, але сполох зчинено.

     А на мурах в ту мить відбувалося ось що...

.. І вмить розкололася ніч над фортецею. Та пізно. Стіни вже в руках козаків.

     - Козаки! - на всю фортецю закричав Павлюк. - Спускайтеся у двір. Коліть! Рубайте німчуру! Наша взяла-а-а!..

     - За мною, запорожці! - загримів бас Кикошенка.

     - Вперед, козаченьки! - десь у темряві кричав Савран...

     Як навіжений, носився Остап Кикошенко, шабля так і миготіла в його дужих руках. Він уже встиг запали люльку і тепер, стинаючи драгунам голови, жадібно смоктав свій смачний, як він любить казати, тютюнець. Мідна люлька так і пашіла в нього під носом, навсібіч сипались іскри, а Кикошенко рубав...

. Гармати забухкали, мов горохом сипали у невидиму стіну. Затріщали самопали на мурах, озвалися мушкети. Загони Бражника спинилися, безладно закрутилися в пороховому диму... Зрештою юрмиськом сипонули подалі від фортеці.

     - Стійте-е-е! - вереснув Караїмович. - Назад! Завиваючи, просвистіло ядро, Караїмовича вирвало з сідла й пошпурило на землю...

     - Дурні! Боягузи! Чого завили? У траві розкидано металеві шипи, от коні й напорюються на них. Будемо обминати.  

     - Чого стали? - примчав до них гетьман (ядра сюди не долітали). - Чого тупцяєте на місці, як отара овець?

     - Шипи, пане гетьмане! - крикнув Басараб...

- Ми погубимо коней.

     - Що-о? - визвірився гетьман. - Може, скажеш, що я тобі визбируватиму залізяччя? - І повернувся до реєстровців: - Козаки! Орли! За мною, лицарі!

     І перший кинувся вперед, але кінь його спіткнувся, впав на передні ноги, і гетьман, не втримавшись, перелетів через голову коня й гуркнувся в траву, аж загуло...