ІВАН
  
     Курликали журавлі
     Чорною мережкою журавлині ключі прошивали ранкову легку блакить верховинського неба.
     Кру, кру, кру...- протяжне, тривожно падало на ліси і гущавини чагарів по обочах, никло в глибоких нетрях і глухло по хвилях натуженої талими водами прудкої ріки...

.. Від роботи коні здихають..." - думав.
     Булькнуло, забурчало у його шлунку од того, що був голоден. - Чуєш, га-а! Дай щось їсти!
     Мов студені води гулькнули на неї - наляканими очима застигла на чоловікові:
     - Бійся бога! Дав святий дочекатися великодньої п'ятнички, потерпи хоч одній днинці, коли вже говіння не знав...

У його уяві в цьому городці у такий же передвеликодній день на цій же грядці і цим же рискалем орудувала його перша жінка - небіжка Марійка...
     Кру!.. Кру...- прилипало далеке й глухе пташине промовляння.
     Ключ-бо прощався з селом, відпливав за високий обрій...

..Цвинтарем ліниво стелився дим.
      
     ...багаття дотлівало
     Іван Стах зарубував ручною пилкою зубці в дошках - майстрував вулики для роїв. Сонце пригрівало весняно, тому до рамен відпущене волосся жмутком зібрав на маківці, шворкою зв'язав і притиснув ковпаком, що його сам пошив собі з ветхої солом'янки...

.. Таке мале та роботяще - чоловіку приклад і наука!..- говорив Стах сам з собою, бо відколи завівся у бджоли, чим ближче їх пізнавав, все більше дивувався гармонії і тим строгим закономірностям, що були правилом їхнього життя.- І кажи, що без промислу Всевишнього... - витверджував тепер старий, бо у всьому хотів бачити приналежність і тої сили, що для неї змарнував ціле своє довге життя...

Стах на зговір видався досить крутим, тому й мусив вдовольнитися, щоб яблуні цвіли і родили по садах забережан без паспорта, полюбляли їх і в навколишніх близьких та й досить далеких селах під скромною назвою "Скоростигле забережанське".
     "Чекайте, батьку! Розгаздуємося, задужіємо, ми вам у колгоспі цілу школку відведемо! Отам ви вже на свій смак і розсуд для кожного святого по сорту виведете!...

Будемо багаті!

     Я вибрався з села.

     Сусідський хлопець знав, де лежав той золотий камінь, а я терпляче вичікував, коли вже до нього прийдемо. Правду казати, я журився, що нам каменем треба буде ділитися - захоче і побратим собі половину золота...

Я не зрозумів, про що раптом слово, скільки те каміння коштує, бо в уяві золото виблискувало сонцем.

     - Що показуєш мені?

     - Золоту плиту!

     Голодними очима я дивився, а де справжнє золою, чи не ховається, бува, од мене, чому Петрик його видить, а я нічого не бачу...

     - Те, що в плиті горить, і є золото! Що не горигь - пуста плита! - Петрик тут знову подав камінь мені. Я ураз не відав, що з ним чинити, - класти в торбу чи кидати па громадку, золото мені не таким гадалося. І ми нечекано-негадано ураз обидва собі розсміялися. Сміялися довго і гак щиро, що аж сльози потекли з наших очей...