На странице «Катастрофа» приводятся короткие отрывки произведения для ознакомления. Полное произведение можно скачать перейдя по соответствующей ссылке на файл. |
|
|
Дрозд Володимир
КАТАСТРОФА
Роман
НІЧ
Про що б там не пліткували, мені приємно: я знав про Івана Кириловича більше, ніж уся Терехівка. Ніскільки тим не пишаюся, не одурюю себе - воля випадку. Загатний потребував слухачів і надибав мене.
Свого часу серед терехівської інтелігенції було модно теревенити про вроджене акторство Івана...
.. Але це таки остання. Присягаюсь небом!.." Припадає до темно-синього вікна, буцімто до кухля з хмільним напоєм, руки в кишенях штанів, тривожний відблиск сигарети в шибці. І голос, стривожений, глибокий, заново переживає прожите.
Правда, інколи в мене вкрадається сумнів: чи можна беззастережно звірятися на його сповіді? А що як він вигадував себе? Може таке статися? Цілком...
Іван затарабанив по черепу кабіни. На ґанку голярні дрімав лисий перукар із замацаним "Перцем" на колінах. Казеннолиці будинки районних установ, сховавшись од яскравої сірості запилюженого сонця під фіранки з вицвілих плакатів та лозунгів, строго дрімали. Над побіленими до Першотравня штахетами задихалися від спеки акації (хай редактори пробачать мені такий песимістичний пейзаж - подаю його через сприймання свого героя, я десь читав, що пейзаж треба психологізувати)...
Стр. 1
Що не кажіть, а діти - це найважливіша творчість наша. Ні в роман, ні в симфонію стільки себе не вкладає людина, скільки у власну дитину. Диваки, вбивають себе над рукописом, фарбами, продають душу дияволу за какофонію звуків (читав я нещодавно один романчик), пнуться до безсмертя, як голодна дитина до материних цицьок, а воно, безсмертя, поруч і так легко дається...
Я зачинив хвіртку на гак, перевірив замок на сараї, примкнув сінешні двері, повернувся до вітальні. Теща вимкнула світло на кухні, спала. Галина стелилась у спальні, погойдуючи доньчине ліжко: гості розбудили, коли прощались. Я погасив верхнє світло, ввімкнув настільну лампу. Приємні сутінки сповили вітальню, зріднивши мене з теплим колом на письмовому столі...
Але скінчу про затишок. Чомусь я глибше, ніж інші, відчуваю холодну безмежність світу, перепрошую за "мудрі" слова, це із статті якогось молодого інтелектуала, вчора вичитав. Точніше - полохаюсь широкого простору. Мене від ранніх літ вабило тепло, спокій, надійно-захищені стінами кутки...
Стр. 10
Бо завжди пам'ятав би про останню хвилину, що рано чи пізно прийде. Страшно помирати, зневажаючи самого себе.
А втім, вельми вже молодецьки-зелено це звучить: жив би інакше... Зовсім як Іван Кирилович, який щоранку покладає розпочати життя спочатку. А він завжди є, вчорашній наш день, хитрий, підступний, рукатий, бовваніє в нас за плечима й чекає не дочекається, коли ми хоч у найменшому схибимо...
А що як саме цих тижнів не вистачатиме, щоб дописати останні сторінки? Хто знає, доки я зможу мережити - може, так притисне, що й пера в пальцях не втримаєш. Тоді лишаться мої зошити сім'ї на згадку, зжовкнуть у шухлядах чи й у печі спопеліють.
І все моє зі мною в труну ляже...
Він був добрий та ласкавий до тої сірості, навіть любив простягати слабшим руку. Але найменша парость, що силкувалась випнутися з тої сірості, бісила його. Іван Кирилович вбачав у тім загрозу власній індивідуальності.
Був же колектив, дорікнуть мені фахівці з виховання, профспілкова організація...
Стр. 20
|