Гнатюк Іван
Новоє лєтоісчесленіє (збірка)

ТРАГІЧНЕ ПОКОЛІННЯ

Воно жило і в боротьбі,
І в муках рабського терпіння,
Та не зневірилось в собі -
Моє трагічне покоління.

І чи конало в таборах,
Чи клало голови на плаху -
Жило, тамуючи і страх,
І гнів, народжений зі страху...

Як тіні,
Хиталися у рамочці вікна:
Остання ніч на рідній Україні,
А далі - невідома чужина.

Зникали сили, тижні і вокзали,
Ніхто не знав, куди нас завезуть,-
Ми, як поліна в штабелі, лежали,
На дні і ночі міряючи путь.

Солона риба - їли чи не їли,
Але нікому й крапельки води,-
Немов кати, бездушні конвоїри
Знущалися із нас - не доведи...

Іду, щоб одразу упасти на нари,
Хоч трішки спочити, не ївши весь день...
Вже гори стемніли, і світ мов за хмари
Зникає - він теж на спочинок іде.

І лиш конвоїри з недремними псами
Ніколи, здається, очей не зімкнуть,-
Обступлять уранці - і знову так само
На шахту в колоні мене поведуть...

Іди в обійми завірюхи,
Іди наосліп - крізь югу,
Бо знай, що тільки слабодухих
Вона завіює в снігу!

1963

           * * *

Наївні сцени завченої ролі -
Смішна мені їх вічна метушня.
Я сам в собі, як в замкнутому колі,
Насущні думи думаю щодня...

І гнізда ватри, схожої на сажу.

І чорна туга... Лину крізь вікно,
Як птах із неба - коміть головою,-
Мій світ - екран безмовного кіно,
Обрамлений печаллю світовою.

Я сам-один. Закутаний в халат.
Магнітні бурі. Ліки. Лейкоцити.
І сіре тло - ні буднів і ні свят,
Не доберу, як тугу пережити...

         ЕКСПРОМТ

Як тяжко дихати - задуха
І кашель. Ока не зімкну.
Так надриваюся, мов глухо
Товчу обухом об стіну.

Чи то застуда, чи сухоти
За груди знов мене беруть? -
Уже не раз перебороти
Мені вдавалося їх лють...

Але хіба лиш ми ту Колиму

Обміряли - із каменя на камінь? -

Я мимохіть, прощаючись, в нестямі

З плачем на груди кинувся йому.



  7



Нарешті й хата, схожа до колиби,

Світуща пустка - затхла і глуха;

Цілі і двері, й вікна - тільки шиби

Хтось витлумив, не чуючи гріха...

Іду й дивлюсь - нічого не змінилось,

Ті самі гражди з гребенями стріх

І та ж крута камінна сухожилість

Гірських стежин та звивистих доріг.



Стара церковця й цвинтар під горою,

Де спочивають пращури мої,-

Мабуть, ніде так боляче весною

Не розривають серця солов'ї...

Знайшов у хатній схованці на дні

Колишні вірші й начерки поеми,

І знов торкнувся спогадом до теми.

Що, наче рана, ятриться в мені.



Немарно ждав Полуботок халепи -

Цар не любив докучливих суплік,

Він подумки давно його прирік

На смерть, назвавши хитрим - як

                               Мазепа...