ГОРАК ЛЕОНІД
ТРИЧІ МЕНІ ЯВЛЯЛАСЬ ЛЮБОВ
Повість-есе
      
      
      Тричі мені являлася любов.
      Одна несміла, як лілея, біла,
      З зітхання й мрій уткана, із обснов
      
      Сріблястих, мов метелик, підлетіла...

      
      Мене рукою зимною вона
      Відсунула і шепнула таємно:
      "Мені не жить, тож най умру одна!"
      
      І мовчки щезла там, де вічно темно...

      
      За саме серце вхопила мене,
      Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась,
      І смокче кров, і геть спокій жене.
      
      Минали дні, я думав: наситилась,
      Ослабне, щезне...

У 1890 році народжується дочка Олена-Ольга.

      Листи до Франка Ольга пише все рідше і рідше, та й то короткі, ділові. Розвідку про "Антігону" Франко не надрукував, хоч мав такий намір. У 1893 році і в листі від 9 лютого Ольга попросила Франка повернути рукопис, бо "станіславські женщини" дали їй доручення прочитати реферат з історії сучасної цивілізації...

Він датований 10 квітнем 1897 року. Вона вже знала про його невдачу у Львівському університеті, провал на виборах, про його хворобу. "Надіюсь, - пише вона, - що Ви здорові зовсім, поїздка до Відня послужила Вам до привернення нормального стану. Впрочім, в теперішнім часі, коли прапор треба здвигати високо, нема коли слабувати, як се заявила і добродійка Ваша жінка...

Ближче до Львова переїжджає і дочка з чоловіком, щоб жити разом з мамою. Делікатна по натурі, Ольга не хоче заважати молодим і продовжує жити у сестри Михайлини. Михайлина підтримує добрі відносини з Франком, котрий не минає нагоди докоряти їй за загублений, змарнований талант, та з його дружиною. Бачачи тяжке матеріальне становище Франків, Михайлина часто висилає до Львова підводу з продуктами для Франка...

      

      Гаряче чоло я в долоні зціпивши,

      Втікаю від тихої хати,

      Мов ранений звір той тікає у нетрі,

      Щоб в своїй берлозі здихати...

      Вона умерла! Мов тяжезннй трам,

      Мене цілого щось додолу клонить.

      Щось горло душпгь. Чи моїм очам

      Хтось видер світло? Хто се люто гонить

      Думки в душі, що в собі біль заперла?

      Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!

      Ось бач, ще рожі на лиці цвітуть

      І на устах красніє ще малина...

      Доля звичайно кепкує над такими людьми. Здається, що сил, спосібності, охоти до праці у них багато, а проте вони ніколи нічого путнього не зроблять, ні на що велике не зважуться, нічого в житті не доб'ються. Самі їх пориви не видні для постороннього ока, хоч безмірно болючі для них самих...