Іванченко Раїса

СІТІ ЖИТТЯ І СМЕРТІ
Рід приходить, і рід проходить,
А земля пребуває вовіки.
Із Екклезіаста
      
      Cонце уже високо ходило над землею. Скресли ріки, і крижини безладно громадились і шурхотіли у течії повноводдя...

Мовив: своїх богів - Стрибога й Мокошу - боронитиму мечем, скільки світу в очах. А побіг під захист чужих богів - Велеса і Хорса. І виходить, що ті боги мають також постати проти полянських кумирів. Не по правді се. Володарів багато, і кожен має своїх богів. Вони ворогують між собою і спричиняються до того, що родичі між собою б'ються, намагаючись вивищитись один над одним...

.. Це має бути достойне ім'я. Ох, як важко вгадати оте найщасливіше, найдостойніше ймення, щоб і в своїй землі і в чужих краях воно звучало дзвінко й гордо. Адже під руку київського державця має перейти земля Подніпров'я, що віднині поєдналась із великими просторами інших племен слов'янських.
      Оскольд сидів у події під вітрилом і мріяв, погойдуючись на пружних хвилях Десни...

..
      Лодимир здивовано звів на нього очі. Гадав, бабця померла своєю смертю...
      Тіун Дудиця... Вольжин і Рюриків посіпака, відняв у неї клунок з двома пригорщами жита. Виміняла на торгу за шовковий убрус... Вона не віддавала йому його клунка...

Роззирнувся по горниці. Он колиска під сволоком, що виколихала не лише його, але і сина. Здалося, що ледь гойднулась, ніби від чийогось невидимого подиху, може, очікувала нових нащадків славного Величарового роду. Он біля вікон материні обереги - рукаті корені, гілки, а на комині печі - дволикі й чотириликі ідоли дерев'яні...

      У вечорових сутінях шаленство заграви ставало ще грізнішим. Грізнішими ставали і новгородці.
      - Пожере Перун ненаситьців наших, - кричали одні
      - За мечі, браття! - кликали інші. - Альбо живот, альбо смерть!
      Новгородська воля вогненним клубком покотилась по боярських теремах...

..

      Але він, Дажбог, не буде втручатися у земні справи полян. Тим паче, що там владарює Перун. Хіба що передасть батькові Роду - нехай знає, які безчинства тут кояться!

      Дажбог послав верховому владці своєму розпечену стрілу...

.. А де ж Перун?

      - Де Перун? - басовито гримнув Рід, та так люто, що аж хитнулися всі хмари.

      - Де Перун? Перуна сюди!.. - котилося сполохано по небесній безодні, шуміло, свистіло вітром під крилами всюдисущого Стрибога...

Та, побачивши Мокошу, про все забув, прикипів своїми вузькими чорними очицями до свіжих Мокошиних уст, аж слина потекла із роззявленого рота. Тьху ти, напаснику! Згинь! Немовби мало йому своїх мавок, русалок, відьом, чаклунок, відунок усяких! Липне до чистої душі!..

      Тож люто блимає на Чорнобога своїми зеленаво-болотними очищами вузьколиций Сімаргл, володар дреговицьких пущ і єдм...