Іваненко Оксана

МАРІЯ

Частина перша.

       Пам`яті дочки-друга Волічки, якій обіцяла написати, присвячую.
        
1.
       Швидше! Швидше!
       О боже мій милий, хай уже кінчаються оці нестерпні останні хвилини перед від'їздом...

Чому це в останні хвилини усі з дбайливим виглядом, найстурбованішим тоном повторюють прописні істини про поводження в дорозі, а ті, що від'їздять, хочуть, нарешті, швидше опинитися в диліжансі, відчути рух, подорож.
       Але диліжанс поки що стоїть. Скільки він стоятиме?!
       І вона також хоче швидше відірватися від того життя, що промайнуло за три місяці, як за мить, закрутило, піднесло, збаламутило, обдарувало багатими скарбами і потаємно образило, бучно визнало і нишком укололо...

       Вона слухає чоловіка, погоджується, киває головою - знаю, знаю, ти вже казав. Ми на тебе чекатимемо, не затримуйся, будь ласка. Не турбуйся, будь ласка, не самі ж ми їдемо, все буде гаразд... Але думки її вже не з ним.
       Він дивиться на її великі ясні очі, в яких раптом мигнула лукава смішинка...

       - Лягай, швидше лягай, у тебе підвищена температура.

       Вона взяла його на руки і віднесла в ліжко. Потім усе туманилося перед очима і в голові. Він тільки весь час бачив перелякані мамині очі, вони здавались йому неймовірно великими, та ще чув незрозуміле слово - "круп"...

Певне, була ніч, бо було зовсім тихо, і було б моторошно, якби він не тримав маму за руку. Здається, в кутку на стільці сидів Олександр Вадимович і не хотів іти звідси, хоча мама казала, щоб він ішов. Богдась, навпаки, хотів, щоб він лишався. До нього долітали слова - "круп може задавити", і він боявся, що прийде якийсь "круп" і почне його давити, тому, певне, і мама не відходила, але все ж таки безпечніше, коли і чоловік у хаті...

Уже не казали "круп", а казали - "криза".

       У кімнаті розмовляли пошепки. Йому здалося, що мама плаче. Раніше він ніколи не бачив, щоб мама плакала. Йому стало її страшенно жаль, йому здалося, хтось її скривдив, її треба втішити, і він прошепотів:

       - Мамо...

- Це було б надзвичайно!

       - Про що ви так палко розмовляєте? - спитав, заходячи, Василь Михайлович.

       - Мені Марія Олександрівна розповідає про паризькі моди, -з викликом кинула Надія.

       - Жінки завжди лишаються жінками, - добродушно-насмішкувато зауважив Василь Михайлович...

       * * *

       "От не пощастило!" - подумала з жалем Марія, коли їй сказали, що Миколи Олексійовича Некрасова зараз нема, не дома нема, а зовсім немає зараз у Петербурзі. У нього помер батько, і він поїхав на похорон. Знову не познайомилася!

       Заочно вони були давні знайомі, так само як і з Чернишевським...

       З "Современника" у 1863 році вже мали зняти заборону видання, тому в редакції готували наступні номери, анонс на підписку.

       Марії хотілося поговорити про свою участь у журналі. . Найдіяльнішим і найенергійнішим помічником Некрасова у справах журналу був тепер секретар редакції Василь Олексійович Слепцов...