Клен Юрій
ТЕРЦИНИ

           Коли тебе сурма своєї туги
           Покличе знов у дальній рідний край,
           Де ждуть тебе безчестя і наруга,
           Слова над пеклом Дантовим згадай:
            
           "Сюди йдучи в скорботу і відчай,
           Надії мусиш знищити дощенту".
           Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,
           Коли в душі погасиш сірий день ти
            
           І сонце змеркне в чорних небесах.
           Нехай мовчазний і сумний Вергілій
           Тобі піде назустріч у степах
            
           І в синій край Шевченкових ідилій
           Нехай веде до міст і дальніх сел,
           Де чисті весни й нам колись зоріли.
            
           Вважай за магію страшну чисел:
           Ось пекло, це землі частина шоста,
           А край зелених верб і пишних зел,
            
           Що скрізь його покрила вже короста,-
           Останній в пеклі круг, дев'ятий круг.
           О фабрики й кремлі з людської кости!
            
           Не спокій лагідний - безладний рух,
           Де хаос в димі чорному регоче
           І вбила хімія безсмертний дух.
            
           Скляні, напівзакрижанілі очі
           Тих матерів, що власних немовлят
           Жеруть із голоду! О бенкет ночі,
            
           Що над землею стеле чумний чад!
           О мертвих тіл багряні гекатомби!
           Що звалося "душа", "зоря" і "сад" -
            
           Все втиснуто в трикутники і ромби.
           До пісні кожної, до всіх думок
           Рука диявола чіпляє пломби.
            
           І ти, ти - лиш відірваний листок,
           Якого кружить невідома влада,
         Затягши в свій безсоромний танок.
            
           В дев'ятім крузі пекла чорна зрада
           Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
           Шматує, рве, рокує на загладу.
            
           З лобів тих пащ рогами сотні башт
           Ростуть і в морок зносяться високо,
           А в башти кожної крізь пітьми плащ
            
           Тебе чатує невсипуще око...
           Тікай, тікай і не життя рятуй,
           А душу, й, вийшовши в простір широкий,
            
           Вітай незнану долю, як сестру, й
           Вдихай у себе волі вихор п'яний,
           Кущі чужі і камені цілуй.
           Зостанься безпритульним до сконання,
           Блукай та їж недолі хліб і вмри,
           Як гордий флорентієць, у вигнанні.
            
           Та перед смертю дітям повтори
           Ту казку, що лишилася як спомин
           Прадавньої, забутої пори,
            
           Як у грозі, у блискавиці й громі
           Колись страшну почвару переміг
           Святий Георгій в ясному шоломі...
            
           І як дракон, звитяжений, поліг.