ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ
МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

Староруська поема

(1620 - 1621)

"Нет царства, которое не разорилось бы,
будучи в обладании клириков".
Иоанн Грозный

"Ой, бородачи!.. Многому злу корень -  
старцы и попы!"
Петр Великий


ПРИСВЯТ

Тобі...

А я, коли твоя божественна природа
Вселилась у мій дух і я твоїм диханнєм
Повіну на серця, як райська прохолода,
Як жизні вічний хір, весни благоуханнє.

Се не моя хвала, твоя се буде слава,
Твоя се ісповідь, твоє сердечне слово,
Посланнице небес, Мадонно величава,
Натхненне праведне високого й святого!


ПІСНЯ ПЕРВА


ДУМА ПЕРВА

Музо, правди староруської вовік жива богине,
Серця чистого і розуму свободного святине!

Ми покинули з тобою шлях широкий суєвірства,
Відцурались візантійського і римського попівства...

* * *

Був сей піп коліна панського, з Підгір'я Ярославець,
А на прізвище, по спомину й переказу, Державець '

Бо його шляхетні предки за велику мали славу,
Що з давен давнезних заслужили в короля державу.

І було незгірш панам Державцям на Підгір'ї жити,
Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти...

      

ДУМА ДРУГА



І

      

      Нездужає Хасеки-Хуррем, і султана

      Два різанці безвусі сповіщають.

      Серальські лікарі із Лехистана

      Книжки лікарські, суплячись, гортають...

      Священик сербський править одходную.

      Вона лежить, як цвіт лелії пишний,

      Косою скошений. Печаль німую

      Світ ув очах виявлює огнистий

Та вираз на лиці понуро-урочистий...

      

IV

      

      Донесено про нього падишаху,

      Що він очам царициним нелюбий,

      І зараз фірманом його, тімаху,

      Відставлено від осяйної служби:

      "Як з неба й грім гримить, і сонце сяє,

      Так гнів і милость в оці у цариці...

І самого Наливая,

Що царем зовуть п'яниці 105,

Спогадав єси, як злая

Доля мчала ті гряниці,

"Там, - речеш ти, - центре жизні

Староруської зробилось,

А в моїй дурній отчизні

Гайдамацтво загніздилось.

І гніздитиметься, поки

Пожари та шарпанина,

Голод, мір, крові потоки

І повсюдная руїна

Навчать нас в Москву втікати

Від братів своїх коханих,

Рідним батьком величати,

Кого дерли гірш поганих...

Велике огнище там про гетьмана,

Не про козацькі череси горіло.

Тепер Петро не п'є, не бенкетує:

Він душу на Господень суд готує.



ІІІ



Тепер козацтво вже його не любить:

Бо не частує зграї горілками.

Тепер Бородовка їм в труби трубить,

Що "світ увесь тремтить пред козаками" *,

І байдуже їм, що для патріарха

Зробив я те, чого вони не сміли:

Нові постали в Русі ієрархи,

І на стольцях апостольських посіли,

І Русі Русь простерла братні руки,

Щоб не було між ними вже розлуки...

Наїдалось-напивалось

Досхочу, аж до знемоги,

І танцями вгоноблялось,

І піснями про пороги;

І про Кафу, про "пучину

Християнських сліз і крові",

Що зробили там руїну,

Вічну славу козакові;

І про те, як море врало

Мов ревучими левами

І безодні розверзало

Під козацькими човнами;

І як Юр Святий по хмарах

Грав конем над ними білим,

Сліпив очі яничарам,

Додавав козацтву сили *,

Як "оброки" й обітниці

Козаки на себе клали

І в небесної цариці

У Печорськім роботали...