НЕЗМІННІСТЬ

           Прозорого серця висока погода
           сьогодні пустила над світом плисти
           тонесенькі хмари, відбивши їх в водах
           баварських озер, мов з латаття листи.
            
           Налиті живицею сосни рожеві
           малої гіллячки не рушать ніде,
           бо тиша у лоно щасливому дневі
           від Альпів далеких незримо іде.
            
           І кожного дерева стовбур порою
           дзвенить, мов струна, що зачула смичок
           коли відривається тільки вагою
           і падає вниз крізь гілляки сучок.
            
           І жодного птаха з прив'ялого зілля
           не чути чогось в нерухомім бору,
           і навіть на луках тримає неділя
           урочисту тишу, мов гори, стару.
            
           І тільки з-за лісу із палої брості
           кричать у баварів уперто півні,
           які віщували і щастя і гості
           в далекій черкаській моїй стороні.
            
           А що вони значать тепер в блуканині?
           Вже певно не те, що співанням раніш,
           коли і кімнати не маю я нині
           без свідків чужих прочитати хоч вірш.
            
           Не те тут говорить і сміх для привіту,
           й душа у молитви вже, певно, не та,
           і тільки на тлі безконечного світу
           та сама і незмінна моя самота...