Син приїхав
      
      На початку серпня, коли в Ковбиші, велике село по обидва боки вузенької річки в очереті та верболозах, з'їжджаються до батьків усі колишні ковбишівці, що отам по війні подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного, коли по дворах тільки й чути: "Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?", а батько, намагаючись у всьому догодити дітям, одказує: "Та как? Отако грядками і йди...

- Дивися, Никифоре, і ніздрічки такі, як у Павлуші малого були, й гузенце важкеньке...- Вона також була руда, син Павло удався в неї, а онук - у Павла, того й раділа. А навтішавшись Борком, заходилася цілувати невістку та дякувати їй, що отак догодила, що такого онука гарного "привела".
      Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як багато інших колишніх ковбишівців, а власним "Москвичем" тютюнового кольору...

      Навіть у відпустку до батьків не їздив три останні роки. Адже, щоб їхати, крути не крути, а півтори-дві сотні викинеш: дорога, гостинці, новий костюм... Не заявишся ж у приношеному! То брав відпускні, клав на книжку і знову працював.
      Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією - і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно...

А ще порішили, кого кликати: тільки своїх, родичів. І перерахували всіх по пальцях. Набралося чимало, душ п'ятнадцять, то п'ятьох, із Забродівського хутора, одкинули: почують од когось - пообижаються та й забудуть, а не прочують - ще краще.
      Кінчили раду тим, що Дзякун сказав:
      - Купиш в Опішньому мняса...

      Другого дня, як сонце тільки-но стало над опішняпськими крутоярами, Дзякунка й Рита з Борком на руках, святково вдягнені й схвильовані своєю таємницею, вже були на базарі. Скупилися швидко. І Дзякунка між ділом розпитала у базарових опішнян, де краще охрестити дитину, - тут а чи в Покрівському...

Тоді одніс коряк у веранду, повернувся й сказав:
      - Проходьте до господи.
      Батюшка був і справді молодий, гарний з лиця, добре виголеного побіля жовтуватої, з полиском, борідки, ще й духами міцно пах. Останнє Дзякунці не сподобалося...

..
      І Настя Кушнірівська співала, вимовляючи не "друззя", а "друздя". А як ручкалися на прощання, чого ніколи раніше не робили, і розходилися, Настя вбгала йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з двома літерами, вишитими зеленою ниткою: Н+П. Любила ж, видно...

.."
      В полудень прийшов Никифор з костюмом, черевиками та брилем. Аж тоді Павло вибрів на берег і, почуваючи млосну дріж у ногах, помився та перевдягся.
      - Чималенько накишкав,- сказав Никифор, виважуючи торбу. А сам подумав: "За що не візьметься, бісів хлопець, все в нього до ладу получаєцця! "
      Назад ішли помалу, бо Павло таки добряче натрудив ноги, ледве переставляв їх і вже вкотре шкодував: "Якби ота перша не втекла, якраз нормально було б...

То такий чоловік, що без нього не обернешся: дров треба - до Митра, сіна корові на зиму - до Митра, коней грядку виорати чи торфу привезти - знову ж таки до Митра.
      Так і порішили: кликати лісника та ще директора школи з директоршею. Останніх Павло забажав. Як-не-як - люди вони культурні, шановані в селі, до того ж якби не директор, бути б Павлові й досі слюсарем...