Анджей Сапковський

Зерно правди

Перекладено за виданням: Andrzei Sapkowski. Ziarno prawdy. "Fantastyka", 1989, № 3.

Переклад: В. Корнієнко та С. Місюра, 1997

І.

Увагу відьмака привернули чорні цятки на ясному, позначеному пасмами імли небі. Було їх багато. Птахи кружляли, виписуючи вільні, спокійні кола, потім раптом знижувались і відразу ж знову здіймались угору, махаючи крилами...

- Хто знає, може, то якась звичайна падлина, мертвий лось, наприклад, а може, й не лось. Хто знає?

Яр був якраз там, де він гадав. Кілька хвилин відьмак придивлявся з гори до верхівок дерев, які густо розрослися в розпадку, але схили яру були положисті, а дно сухе, без тернини і повалених, трухлих стовбурів...

Геральт зіскочив з коня.

Тіло жінки в кожушку і блакитній сукні вже не мало ні обличчя, ні горла, ні більшої частини лівого стегна. Відьмак пройшов повз нього, не нахиляючись.

Чоловік лежав долілиць. Відьмак не став перевертати тіло, коли побачив, що вовки й птахи і тут дарма часу не гаяли, а втім, не було й потреби оглядати докладніше - плечі й спину вовняної куртки покривала чорна розложиста пляма запеклої крові...

Подивись-но на оті портрети: перший від каміна - то мій татусь. Другий - один кат знає хто, ну, а третій - то я... Бачиш?

З-під пилу та павутиння, що покривали портрет, на Геральта дивився сумним поглядом підліток із прищавим обличчям. Геральт покивав головою.

- Бачиш? - повторив Нівеллен, вищиряючи ікла...

- Ага, - повторив Нівеллен по хвилі мовчання. - Наскільки я пригадую, відьмаки заробляють на життя цікавим способом - забивають за оплату всіляких потвор.

- Твоя правда.

Знову настала тиша. Полум'я свічок здіймалось догори тонкими струменями, миготіло, іскрилося в різьбленому кришталі келихів і каскадах воску, що стікав по канделябру...

- Та-а-а-а-к, - протяг Нівеллен, длубаючись пазурами в куточку пащі, - треба визнати, що ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багато слів. Цікаво, а як ти відповіси мені на таке: хто тобі за мене заплатив?

- Ніхто. Я тут випадком.

- А часом не брешеш?

- Не маю такого звичаю...

- А ти певен, що зміг би мені допомогти? Зміг би зняти з мене це закляття?

- Йдеться не тільки про таку поміч.

- Ти не відповів на моє запитання. Хоча... Хоча й відповів - не зміг би.

Геральт пильно подивився страховиську прямо в очі:

- Не пощастило вам тоді, - сказав він, - з усіх святинь у Геліболі та долині Німнар надало вам напасти саме на храм Корам Агх Тега, левиноголового павука...

- А чи...

- Ні. Тільки прошу, коротко.

- Твій страх небезпідставний.

- Чи можна цьому якось запобігти? Прошу, коротко.

- Ні.

- Ну, нарешті. Ходім, я тебе проведу.

На подвір'ї, коли Геральт поправляв в'юки, Нівеллен погладив кобилу по храпу, поляскав по шиї. Рибка, рада пестощам, нагнула голову...

- Твоя Веерена, очевидно, русалка, - сказав він. - Знаєш про це?

- Маю таку підозру. Худорлявенька, чорненька, розмовляє рідко й незрозумілою для мене мовою. Людської їжі не вживає. Цілими днями пропадає десь у лісі, потім вертається. Як? Відповідає?

- Більш-менш, - відьмак підтяг попругу...