Данте Алігієрі

Поезії

Перекладач: Михайло Орест

Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995

До далекої пані

В убранні вісниці, яка багата

На розум, поспішай, моя баладо,

До пані гарної - і як нерадо

Живу я, розкажи їй, о крилата.

Скажи: для мене радістю всією

Була її приява янголина;

Вінок бажань тоді ці очі мали.

Але тепер, в терпкій розлуці з нею,

Отьмарює їх острах і кончина,

Гірляндами страждання їх опали.

Куди, нещасний, погляд свій зів'ялий

Скерую, щоб його обвеселити?

Потіх від неї виблагай мені ти,

Без них - умру я. О, спіши, крилата!

Канцона з "Vita Nova"

Як тільки я, нещасний, спогадаю,

   Що я ніколи пані

Не зрітиму, в душі моїй німотній

Громадиться палючий біль без краю

   При мислі цій скорботній,

I я скажу: "Душе, чому в незнані

Краї не йдеш ти? Муки безнастанні

В цім світі, що тобі він ненависний,

Лиш страх тобі несуть і самотину".-

   Тоді я зву кончину.

Як відпочинок любий, благовісний,

I тоскно мовлю: "Йди мене забрати!"

I заздрю мертвим: уділ їх - багатий.

I кожне полонить моє зітхання

   Ця туга нездужала,

Що смерті прагне завжди і всякчасно.

Летять до неї всі мої бажання

   Від дня, як пані ясна

Її жорстокість на собі спізнала:

Бо мила врода пані, розбуяла

Внизу, відколи тут її немає,

Велично сяє в небесах святою

   Духовною красою,

Любові повна, янголів вітає

I їх високий дух вкидає в подив:

Чар неземний її облагородив.

Чотири сонети з "Vita Nova"

* * *

В її очах - любові дар багатий,

I гарне все, де погляди свої

Вона кладе; від привітань її

Трепече кожен в почутті затрати.

Він, голову схиливши, мре, пойнятий

Вагою вад, і знає: де раї,

Там никнуть гнів і гордих дум рої.

Як міг би я їй, пані, почесть дати!

Блажен, хто вперше зрить її лице;

Тому, хто чує, як вона мовляє,

П'янлива в серці ніжність постає.

Яка вона, всміхаючись,- моє

Не схопить мислення, і слів немає:

Таке нове і красне чудо це.

* * *

Коли вона вітається,- скажіте,

Чи є шляхетність більша в світі цім?

I кожен вітаний стає німим,

На неї він не важиться глядіти.

I хвали не перестають бриніти

Їй, скромній і благозичливій; всім

Вона здається чудом неземним,

Яке прийшло в юдолі цій ясніти.

I весь її принадний обичaй

Породжує у серці чар верховний -

Лиш той, хто упивався ним, живе.

I ніби подих з уст її пливе,

Без меж солодкий і любові повний,

Що в душу йде і каже їй: "Зітхай!"

* * *

Зрить досконало все своє спасіння,

Хто зрить мою межи панями пані;

Вони за знак її благовоління

Творцеві мають скласти вдячні дані.

Її краса така в своїм світінні,

Що заздрощі цим жонам є незнані -

Краса їм поруч каже йти в одінні

Любові, вірності і обаяні.

Всіх робить скромними її поява,

При ній приємність в кожнім проступає,

Всім гідності вона дарує шати.

I сіє владний чар її постава:

Ніхто її інакше не згадає,

Щоб в розкоші любовній не зітхати.

* * *

Над сферу, що найдальший креслить круг,

В моїм поставши серці, йде зітхання;

Любов, вщепивши серцеві пізнання

Нове, збудила в нім до горніх рух.

I там моє зітхання, повне скрух,

Зрить пані; там їй чинять шанування,

Вона сіяє, і її сіяння

Чарує і п'янить мандрівний дух.

I так про це він тонко серцю мовить,

Що я не розумію; тайну ловить,

Проте, жадібно серце самітнe.

Рече про ту пречарівну він притчі,

I все, о пані дорогі, ясне,

Коли ім'я він каже: Беатріче.