Данте Алігієрі

Вірші в перекладі Миколи Бажана

Перекладач: М. Бажан

Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975

Сонети й канцони з "Vita Nova"

Сонет 11

В своїх очах вона несе Кохання,-

На кого гляне, ощасливить вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Спокутуючи гріх свій самохіть.

Гординя й гнів од неї геть біжить.

О донни, як їй скласти прославляння?

Хто чув її,- смиренність дум свята

Проймає в того серце добротливо.

Хто стрів її, той втішений сповна.

Коли ж іще й всміхається вона,

Марніє розум і мовчать уста.

Таке-бо це нове й прекрасне диво.

Сонет 12

Ви, що йдете в печальному мовчанні,

Проходите покірно в тишині,-

Звідкіль простуєте, бліді й сумні?

Я бачу, ви - в скорботі ненастанній.

Чи, може, ви мою зустріли пані,

Яка з кохання сльози ллє рясні?

Скажіть, о донни, правду всю мені,

Бо ви ж її красою осіянні!

Чи входили в житло ви сумовите

Моєї пані? Станьте ж, розкажіть,

Що з нею сталось,- правди не таїте!

Захвилювались ви несамохіть,

Обличчя ваше зблідло, слізьми вкрите,-

І в мене серце завмирає вмить.

Сонет 13

Чи ти не той, хто говорив так гоже

Про нашу донну, нас тепер питав?

Хоч голос він такий, як в тебе, мав,

Але назовні ви цілком не схожі.

Чому це ти так гірко заридав,

Аж серце кожне з болю занеможе?

Її в сльозах ти десь побачив, може,

Тому й своїх жалів не приховав?

Облиш нас,- підемо, плачу?щі, далі,

І гріх тому, хто вдався б до потіх,

Бо чули ми її плачі тривалі.

Їй на лице так тяжко смуток ліг,

Що кожен, хто узрів її в печалі,

Заплакати і мертвим впасти міг.

Канцона друга

Печальна донна, в юності урочій,

Залита сяйвом цнот, прийшла туди,

Де Смерть до себе закликав я з шалу.

Побачивши мої журливі очі,

Почувши зойк, безтямний од біди,

Вона, жахнувшись, тяжко заридала.

Тоді прибігла інших донн навала,

Щоб вгамувати плач її тяжкий.

Звеліли вийти їй,

Мене ж обстали, журні, темно вбрані

Одна рекла: "Не спи!", а інша пані:

"Чому смутний?" - спитала.

Розвіявши примари сонні, я

Покликав гучно донну на ім'я.

Захрип мій голос, бо його зламали

Ридання, горе, стогони журби,

Тому мій клич збагнув я тільки сам.

Проте мені і гірко, й прикро стало,-

Адже ж Любові я завдав ганьби.

І знов на ложе я схилився там,

Охоплений палючим каяттям.

Злякав тих донн мій помертвілий вид.

"Його потішить слід!" -

Вони одна до другої казали,

Тоді мене спитали:

"Які примари бачив ти, аж зблід?"

Я відповів, позбувшися нестями:

"Не критимусь, о донни, перед вами!"

Я думав про життя своє злиденне,

Яка його коротка течія,

І плакала Любов у серці в мене.

Окрило душу почуття шалене,

І я зітхнув, і в серці мовив я:

"Настане день і вмре прекрасна донна!"

В душі відчувши горе невтоленне,

Склепив я очі й зморено поник,

І дух життя утік.

І плутались в дрімоті думи тьмаві,

І бачив я в уяві,

Немов юрба безумних донн безсонна

До мене йде,- нема їх шалу меж.

І кожна з них гукає: "Вмреш ти! Вмреш!"

Узрів я речі дивні і жахливі

У маренні своєму, в маячні.

Ввижалось, наче десь в якійсь країні

Дорогою біжать безумні діви

З розпатланими косами, сумні,

І мечуть стріли - пломені невпинні.

Я бачив, як поволі чорні тіні

Вгорнули сонце, а зірки засяли,-

І всі вони ридали,

Разила птиць в стрімкім польоті смерть,

Земна здригалась твердь

І муж блідий з'явився в тій хвилині

Й сказав: "Стривай! Невже не знаєш ти,

Що вмерла донна - образ красоти?"

Підніс я очі, повні сліз, угору

І там побачив білий, наче манна,

Гурт ангелів, який злітав у вись.

Поперед них хмаринка йшла прозора,

І всі, обставши хмарку ту, неслись

У височінь, співаючи: "Осанна!"

Любов рекла: "Мадонна осіянна

Ось тут лежить. Поглянь же, підійди!"

Я підійшов туди

І вгледів лик мадонни просіялий.

Вже донни застеляли

Її серпанком, білим бездоганно.

Так ясно сяяв вид її в труні,

Немов вона казала: "Мир мені".

Зазнав стражденний дух мій супокою.

Побачивши її спокійний лик;

Кажу: "Мені ти, смерте, люба нині,

Бо стала й ти ласкавою такою,

Оволодівши донною навік.

І в неї вчившись ласки, не гордині,

Покірний я тобі, як господині,-

Прийди ж, яви помогу рятівничу,

Тебе всім серцем кличу!"

Пішов я звідти в горі й тяготі

І сам на самоті

Прорік, вдивившись в небеса промінні:

"Блаженний, хто, душе, тебе узрів!"

Тут, дяка вам, ваш клич мене збудив.

Сонет 14

Коли я вчув, що в серці пробудився

Любовний дух, який отам заснув,-

Тоді здаля мені Амур явився,

До невпізнання радісний він був.

Сказав: "Пора, щоб ти мені вклонився".

Це кожне слово сміхом він вгорнув.

Я панові на вірність присягнув

І в даль його дороги придивився.

Там монну Ванну й монну Біче враз

Побачив я: вони ішли до нас,-

Подвійне дивне диво, не химера.

Таїть і досі ще душа моя

Слова Амура: "Ця ось - Примавера,

А та - Любов, на неї схожий я".

Строфа канцони

Любов так довго володіла мною,

Скорявся їй я так багато літ,

Що, як колись її я зносив гніт,

Так само зараз нею серце гою.

Любов такою окупив ціною,

Що інших духів зник в душі і слід,

Проте з блаженства навіть вид мій зблід,-

Так раював душею я слабкою!

Любов і досі в силі всеблагій

Мої зітхання змушує летіти.

Гукати і просити

Мою мадонну про рятунок мій.

Коли ловлю її я погляд щирий,-

Це так чудесно, аж не йметься віри!

Сонет 17

Прийдіте клич моїх зітхань почути,

О милосердям сповнені серця!

У смерті я шукав би рішенця,

Якби мій клич мав марно проминути.

Втомились очі сльози лить од скрути,

По милій донні плакать без кінця.

Не хочу я, щоб безнадія ця

Змогла і серце в мене розітнути!

Почуєте не раз ви, як волаю

Я до мадонни, що спочила в світі,

Достойному її чеснот святих.

О, як життя я часом зневажаю

В своїй душі безмежно сумовитій,

Позбавленій спасенних рад і втіх!

Канцона четверта

Не раз - о леле! - тільки пригадаю,

Що відтепер навік

Своєї донни більше не побачу,

Одчаєм серце повниться до краю,

І з горя розум трачу,

І так гукаю: "Хто, душе, прирік

Тебе на мук невичерпних потік,

Що омиває світ цей зловорожий?

От через що я в остраху, в журбі..."

Тож кличу Смерть собі,

Неначе тихий відпочинок гожий,-

"Прийди!" - до неї кличу я тоді,

До мертвих повен заздрості в біді.

Зливаються усі мої зітхання

В один скорботний звук,-

Хай Смерть його вчуває невгомонна,

Бо лиш до неї линуть всі бажання

Відтоді, як мадонна

Упала Смерті до жорстоких рук

І кинула юдоль страждань і мук,

Лишивши землю без краси своєї.

Але її ясна й свята краса

Осяла небеса

Вогнем любові,- янголи до неї

Співають славу, світлий розум їх

Дивується з шляхетних цнот таких.

Сонет 24

О пілігрими, ви йдете поволі,

Замислившись про нетутешній світ.

Показує знеможений ваш вид,

Що дальній шлях вам ліг на суходолі.

Чому не плачете ви мимоволі,

Ступивши в цю оселю смутку й бід?

Таж, мабуть, ви помітили тут слід

Тяжкої втрати, горя і недолі?

Якби почули ви слова мої,

Що серце вам в зітханнях каже й кличе,-

Ви б тут лишились, плачучи зі втрати.

Вона померла, наша Беатріче!

І розповідь про наглу смерть її

Така, що змусить кожного ридати.