Джером Девід Селінджер

Вище крокви, будівничі

український переклад

Олександра Тереха (1984)

--------------------------------------------------------------------------------

Одного вечора років тому з двадцять, коли на нашу велелюдну родину напала завушниця, мою найменшеньку сестру Френні перенесли разом з її ліжечком до буцімто вільної од мікробів кімнати, де жив я зі старшим братом, Сімором...

Я сів у ліжку.

- Що це ти надумався? - спитав я.

- Хочу їй що-небудь прочитати,- відповів Сімор і витяг книжку.

- Та бог з тобою, їй всього десять місяців,- сказав я.

- Знаю,- відмовив Сімор.- Але ж вуха в неї є. Значить, почує.

Тієї ночі, присвічуючи ліхтариком, Сімор прочитав Френні свою улюблену таоїстську казку...

Поклич його, будь ласка".

Князь Му так і зробив. Він послав його на пошуки румака. Через три місяці той повернувся і сказав, що знайшов. "Кінь у Шачу",- додав він. "Який же він?" - спитав князь. "О, це гніда кобила",- відповів посланець. Слуга привів коня, і виявилося, що то чорний, як ніч, жеребець! Дуже невдоволений князь прикликав По Ло...

Дозволялося навіть захопити з собою сигару, якщо це була справжня Гавана.

- То що ж нам робити? Сидіти, та й годі? - запитала свашка.- Я, мабуть, помру од спеки.

Ми з місіс Сілсберн повернулися вчасно, щоб зауважити, як вона вперше, відколи ми сіли в машину, подивилася прямо на свого чоловіка...

Отож вона повернулася до свого чоловіка.

- Ти можеш вийняти свої сигарети? - роздратовано спитала вона.- У цій тисняві я не досягну своїх ніяким робом. [191]

За словом "тиснява" вона повернулася знову, щоб кинути блискавичний лихий погляд на карлуватого злочинця, який окупував простір, що, як вона вважала, належав по праву їй...

- Ні, дякую. Я не палю,- швидко відказала місіс Сілсберн - майже з жалем.

- А ви, солдате? - спитав лейтенант, простягнувши сигарети мені по миті майже непомітного вагання.

Відверто кажучи, я відчув до нього симпатію за те, що правила звичайної ввічливості здобули в його душі невеличку перемогу над духом касти, але все-таки відмовився од сигарети...

Простуючи зі свашкою до спочивальні, де був телефон, ми стріли дядька батька нареченої, що йшов з протилежного краю холу. На його обличчі застиг вираз лютого спокою, який, коли ми їхали в машині, я довгий час не міг збагнути. Та коли чоловічок підійшов ближче, вираз той одмінився; він удався до пантоміми, що мала висловити найтепліші й найприязніші привітання...

Телефон стояв на нічному столику, і його можна було досягти рукою. Я сказав, що за мить принесу їй питного. "

- Не турбуйтеся, за мить я вийду,- відмовила вона.- Причиніть, будь ласка, двері... Не ображайтеся, але я не можу розмовляти по телефону, коли двері одчинені.

Я сказав, що не можу теж, і рушив до порога...

Я трохи постояв за дверима серед солодкої самотності холу, міркуючи, що робити з Сіморовим щоденником,- а це, повинен сказати, саме й була та річ, яку я взяв з брезентової валізи. Спочатку мені спало на думку сховати його, поки підуть мої гості. Здавалося, то була добра конструктивна ідея - віднести щоденник у ванну і вкинути в кошик для брудної білизни...