Еллері Квін

Світильник Божий

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Якби ця повість починалася словами: "Колись давно в будинку, що губився серед лісових хащів і був відомий як Чорний дім, доживав віку, поховавши двох дружин, старий і хворий самітник на прізвище Мейх'ю..."

Якби повість починалася так, то вона нікого не зачепила б за душу як щось незвичайне...

Містер Квін твердо стоїть обома ногами на благословенній землі, а двічі по два в нього й на цей раз, як завжди, чотири.

Хоч Макбет і запевняв, нібито камені самі пересувались, а дерева розмовляли, але - тьху! - то лише літературні вигадки. Щоб таке трапилося в наш час, із його комінтернами, війнами та перемир'ями, атрибутами влади й випробуваннями ракет? Нісенітниця! Містер Квін сказав би, що в цьому божевільному й жорстокому світі, де ми живемо, навіть чудеса стали якісь не такі...

Або що чоловік, який помер сто тридцять сім років тому, відкине надгробок, вийде з могили, позіхне й заспіває якусь відому пісеньку. Або що камінь сам почне пересуватись, а дерево заговорить, хай навіть мовою Атлантиди чи якоюсь іншою. Або ж... А ви в таке повірите?

Історія з будинком Сільвестра Мейх'ю - дивна історія...

На що він хворів?

- На багато що. Але нічого надзвичайного А помер від крововиливу в мозок.

- Так ви записали в свідоцтві про смерть, - проказав адвокат, нахилившись уперед. - Але я не цілком певний, що ви написали правду.

- Чудово! - глянувши на нього, ляснув себе по боках Райнак. - І це про мене, з моєю вдачею! Ви, Торне, хоча на вигляд і немічні, але здатні на багато що...

- Отже? - глузливо запитав Райііак.

- Отже,- вів далі Торн,- це надзвичайно дивно, що її батько помер саме тоді, коли чекав на дочку. Це підозріло.

Мовчанка затяглася. Кейт, зіпершись ліктями на коліна, втупив погляд у вогонь; розпатланий чуб спадав йому на очі.

Райнак жадібно ковтнув бренді, поставив склянку й, тяжко зітхнувши, промовив:

- Життя надто коротке, джентльмени, щоб витрачати його на марні суперечки...

Невдовзі з'явилися ви. Відтоді Торн відходив тільки на хвилину-дві, а тому не міг розповісти вам багато, якщо взагалі щось розповів. Дозвольте мені, містере Квін, поздоровити вас з вашою поведінкою сьогодні. Вона була бездоганна. Нічого не знаючи, ви вдавали, нібито вам усе відомо.

Еллері зняв пенсне й почав протирати скельця...

Потім спроквола всміхнувся, підійшов до зім'ятого ліжка й відкинув подушку. Довгоствольний Торнів револьвер старого зразка лежав на місці. Барабан був порожній. Еллері підніс до носа дуло й понюхав.

- Що? - спитав від дверей Торн. Поруч з ним стояла Еліс.

- Так,- мовив Еллері й відклав револьвер...

Цікаво знати, чому? - додав він, насупивши брови.

Поволі тягся той імлистий день. Дедалі виростали снігові замети. Все заволокла суцільна біла пелена. Здавалося, небеса розверзлись, і всі запаси снігу, що там були, падали на землю.

Опівдні раптом з'явився Кейт. Він похмуро й жадібно поїв гарячого і пішов до себе в кімнату...

Спати він не міг.

Скоряючись пориву, якого він навіть не намагався пояснити, Еллері надяг пальто й вийшов у холодний коридор.

Двері до адвокатової кімнати стояли зачинені, чути було, як Торн стогне й совається уві сні на рипучому ліжку. Повертаючись у непроглядній темряві до своєї кімнати, Еллері зненацька спіткнувся об порваний килим, утратив рівновагу й, глухо гупнувши, вдарився в стіну: Ще не встиг він випростатись, як почувся короткий жіночий крик - десь наче з кімнати Еліс Мейх'ю...