Фелікс Лопе де Вега Карпіо

Сонети з комедії "Собака на сіні"

Перекладач: Микола Лукаш

Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

* * *

Я помічала тисячу разів -

вродливий і розумний Теодоро;

він був би втіхою моєму зору,

якби не мур, що стан між нами звів.

Амур - могутній владар, бог богів,

але свого не зраджу я гонору:

сама себе я стримаю суворо

від недостойних честі почуттів.

Та ревнощі мені бентежать душу

і заздрощі на те добро чуже,

що я од нього утікати мушу;

і мимоволі я гадаю вже -

як з Теодоро можем ми зрівнятись:

мені спуститись чи йому піднятись?

* * *

Чужим коханням серце запалилось,

ще не любивши, стала я ревнива;

це річ, здається, просто неможлива,

та від Амура так мені судилось.

Од ревнощів любов моя вродилась,

бо жаль мені, що я така вродлива,

а та за мене гірша, та щаслива,

бо ніжного кохання сподобилась.

Бентежить душу дивне хвилювання,

і це не тільки заздрощі, я знаю -

любити хочу, прагну милування.

Не силую і не забороняю,

не дам надії і не збавлю мрії -

нехай мене, хто вміє, зрозуміє.

* * *

Як хтось когось, здається, полюбив,

побачивши з другою женихання,-

це - заздрощі, а зовсім не кохання,

якщо й до того вогник не горів.

Та як і перше в серці був порив -

це - вже любов, що прагне обладання,

що на уста жене слова жадання,

як кров жене в обличчя стид чи гнів.

Нічого більше не скажу комусь,

щоб знизька не образити високе;

прийму я долі вироки жорстокі,

надії на блаженство я зречусь,

аж поки не упевнюся, що смію

в душі живити цю безумну мрію.

* * *

Невже це так? Чи це мені не сниться?

Ні, справді, руку дати попросила,

і личко їй рум'янцями скрасила

напіврозкрита ніжна таємниця.

Невже ж моя сподіванка здійсниться?

I вірю я, і вірити несила...

Що ж діяти? Віддамся долі сміло -

Непевність мусить скоро проясниться.

А як Марчелла? Це ж для неї зрада...

Жінки на нас надії покладають,

а ми... Та ні, з них кожна зміні рада,

вони мужчин частіше покидають,

аби знайшлась нова якась принада;

а коли так - нехай самі страждають!

* * *

Любове, годі! Це страшна забава!

Поглянь, як жертва мучиться твоя.

Мені ти, певно, скажеш: "Це не я,

це тінь моя, її це чорна справа".

О ревносте, пораднице лукава,

трутизну ллєш ти в серце, мов змія;

загине через тебе честь моя,

її замінить вічная неслава...

Люблю його, хоч знаю, що я - море,

а він лиш човник, човничок хисткий.

Кому ж із нас страшніший буревій?

Любов чи гонор - хто кого поборе?

Так туго тятиву я нап'яла,

що трісне лук і вломиться стріла.

* * *

Яке ж ім'я цій грізній шурі-бурі,

як не любов? Та як вельможні пані

усі такі оприскливі в коханні,

то чи не краще нам любити фурій?

Нехай шляхетства кодекси похмурі

утіх не визнають, що рівно дані

людині кожній в будь-якому стані,-

та нащо ж потурать своїй натурі?

О ручко мила, що мене побила,

хотів би я тебе поцілувати,

хоч ти б мені іще й не те зробила...

Не думав я, що ти така завзята!

Але як ти такі узори пишеш,

то не любов'ю - ревнощами дишеш.

* * *

Ні, щоб мене не вбила люта мука,

подамся десь до дальніх берегів...

Любов не знає зліших ворогів,

як забуття, як віддаль і розлука.

З очей ізникне любощів спонука -

і жар, дивись, у серці перетлів...

Одна розлука після цих жалів

душевного спокою запорука.

Там жде мене утіха забуття,

якої всякий пристрасно жадає,

хто, як і я, від любощів страждає.

Покину ж тут усе без вороття;

сховавшися в чужім далекім краї,

любов свою і муку поховаю.

* * *

Що може вдіяти моє кохання

проти ції тиранської сваволі?

Коритись силі мушу мимоволі,

даремні всі пручання й сперечання.

Сподіванки розвіялись зарання

від подиху ворожої недолі...

Любов моя - тендітний цвіт красолі,

недосвітом прибитий в час світання.

Втішали серце й душу ніжні квіти,

що сила зла оповила в жалобу;

любов розбилась об чужу жадобу.

Що може хвору душу оживити,

коли немає плоду по цвітінню,

коли кохана мрія стала тінню?